Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Пішов геть, — сказав містер Інман.

— Добре, але можна я…

— Я сказав — пішов геть!

— Сер, можна я одягнуся?

— Ні, не можна! Він ще питає! Геть із мого сараю, геть із моєї землі, геть із цього штату, зрозумів? І якщо завтра вранці ти будеш до нас ближче ніж на два штати, то підеш під суд, клянуся. Я б і зараз це зробив, але не хочу ганьби для моєї сім’ї.

— Тату, але ж він голий, — сказала Лінні.

— А ти замовкни! — сказав їй містер Інман. На підтвердження слів він ще раз штовхнув Джуніора гвинтівкою. Той пішов, безпорадно дивлячись на свій одяг на сіні, одна шкарпетка стирчала з чобота.

На подвір’ї було темно, але над задніми дверима висіла лампа, яка повністю освітила Джуніора.

На сходах почали збиратися люди, вони ахали і перемовлялися. Жінки, чоловіки, діти різного віку — усі дивилися на нього широко відкритими очима, малі хлопці пхали один одного ліктями.

Це було спасіння — вийти з-під світла і ступити у темряву. Містер Інман ще раз штовхнув його гвинтівкою і зупинився, Джуніор пошкандибав далі. Він не ходив босим ще зі школи, а тому кривився від кожного камінчика і гілки, на які наступав.

За двором Інманів починався ліс, хоч там було повно колючок і шипів — усе ж краще, ніж дорога, де вогні машин і ліхтарів повністю його освітили б. Він сховався за невеликим деревом і спостерігав звідти за вікнами будинку Інманів. Сподівався, що Лінні принесе йому одяг.

Почали надокучати комарі, заквакали жаби, Джуніор тупцював на місці і відмахувався від комах. Нарешті серце припинило калатати.

Лінні так і не прийшла. Мабуть, її зачинили у кімнаті.

Тож він зняв сорочку, обв’язав її як фартух спереду і вийшов на дорогу. На узбіччі було каміння, тому він вийшов на асфальт, гладкий і теплий після сонячного дня, постійно прислуховуючись, чи не їде машина. Якщо це будуть Моффати, їх треба перехопити. Він уже уявляв, як близнючки перешіптуватимуться, кидаючи на нього погляди.

Почувся далекий звук машини, і Джуніор швидко стрибнув у кущі. Але на дорозі ніхто не з’явився, мабуть, десь повернули. Джуніор знову вийшов на асфальт.

А він точно впізнає машину Моффатів? Якщо він їх з кимось сплутає, люди побачать його без спіднього.

Саме про такі ситуації чоловіки, з якими він працював, розповідають байки. Але він цю історію навряд чи наважиться розказати. Почати лише з того, що дівчині було тринадцять. Уже з цього моменту було не надто смішно.

Де ж дорога Сойера? Невже він її пропустив? Точно ні. Він перейшов на інший бік дороги, щоб не пройти повз поворот. Десь вгорі почувся крик сови, і його це чомусь заспокоїло.

Набагато пізніше, ніж планував, він побачив нарешті дорогу Сойера і повернув. Ступати по гравію було нестерпно, але він ішов не зупиняючись. Він навіть відчував особливе задоволення від того, що його ступні були у порізах.

Він сподівався, що Лінні вже вийшла з будинку і тепер стоїть на подвір’ї, повторюючи: «Джуніоре? Джуніоре?». Усього їй найкращого! Більше вони з нею не зустрінуться. Якби його виставили без спіднього не при ній, то він, можливо, і пробачив би. Але після її фрази «Тату, він же голий!» усе те мізерне, що він до неї відчував, зникло назавжди.

Джуніор не знав, о котрій годині він нарешті дійшов до дороги Севенмайл. Він йшов прямо посередині, де асфальт був гладким, але ноги були настільки порізані, що навіть це не рятувало його від болю. Додому він дійшов, коли почало світати. А може, це йому лише здалося, бо він, як нічний звір, уже звик до темряви. Він відпихнув сплячого собаку, відчинив двері і зайшов у будинок, де всі спали. У кімнаті він скинув свій фартух-сорочку, дістав з шухляди білизну, і, одягнувши її, відчув блаженство. Потім упав на ліжко і заплющив очі.

Але заснути він не міг. Усю дорогу він відчував втому і бажання спати, але зараз відчував себе цілком бадьоро. Перед очима з’являлися картинки сьогоднішньої ночі. Люди з вечірки стоять на сходах і дивляться на нього, його худі ноги без штанів, дурний вираз обличчя Лінні і її розкритий рот.

«Він же голий!»

Джуніор ненавидів її.

Під час першого місяця у Балтиморі ці картинки-спогади часто не давали йому спокою. Щоночі він крутився і стогнав у подушку, тряс головою, щоб викинути їх з голови. Звичайно, з часом стало легше, картинки втрачали яскравість. У нього тепер були інші думки, наприклад, як облаштувати своє життя. Розібратися, що тут до чого.

Він звикав до горизонтів нових країв, до будинків, розміщених близько один від одного, до відсутності гір, які раніше надавали йому затишок.