Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Зранку їм готельну вівсянку з консервованими полуницями. Свіжа полуниця завжди нагадує серце. Ти можеш заховати його у долоні, а якщо стиснеш сильніше, то потече, ні-ні, не кров, полуничний сік. Але ти не стискаєш, ти просто обережно його тримаєш, немов захищаючи від усього, що може статися з цим бідним серцем. Мене б так… Хоча вони були вже у мене. Немов в іншому житті. Там, де усе було правильно і так, як мало бути. Так, як не буде ніколи. Полуничне серце… Без захисту… Беззахисне…

І я знову вирушаю на Ринкову площу, ховаюся серед туристів, то одних, то інших, слухаючи шматочки історій різними мовами про бруківки та будівлі. Серця зі Львова. У маленьких і великих коробочках. Карамельні. Шоколадні. У мене на грудях кавове. І теж зі Львова. Старий (старовинний?) медальйон, усередині якого кавове зернятко. Нещодавно віднайшла його в одній із маминих скриньок. А я забула про нього… Давно забула…

Ми їздили у четвертому класі на екскурсію до Львова. Він тоді був інакшим, але таким, що… Коли я оговталася, то не бачила ні вчительки, ні екскурсовода, ні однокласників. Єдиний доцільний вихід із цієї ситуації – стояти коло Ратуші і плакати. Що я і зробила. Тоді було легше. Тоді можна було не боятися незнайомців, які могли запросто підійти, взяти тебе за руку і шукати разом із тобою твою вчительку. Так було і зі мною. Тістечко в одній із кав’ярень на маленькій вуличці (незнайомець зізнався, що ніколи не вмів давати собі раду з жіночими сльозами, але він знав, що солодощі допомагають) і кава. Ні, не пила, просто дивилася, як її готують на розжареному піску і як п’є її незнайомець. Моїх однокласників ми відшукали без особливих труднощів.

– Усі туристичні маршрути однакові, – усміхнувся незнайомець і простягнув мені невеличкий медальйон. – Тримай на згадку про Львів.

– Я не можу, – злякалася.

– Візьми. Його носила моя донечка.

– А де вона?

– На небі. Сьогодні їй виповнилося би десять.

– Як мені… А вам не шкода? Це ж пам’ять.

– Ні, це болісний спогад. Треба відпускати минуле і жити далі. Ні-ні, його треба любити, пам’ятати й жити. Тому тримай.

Відкрила медальйон в автобусі. Там було маленьке кавове зернятко. Немов серце зі Львова…

Грудень. Скоро католицьке Різдво, а перед тим святий Миколай роздаватиме усім дарунки. Знаєш, Адаме, цьогоріч писала йому листа. Просила про одне – аби повернув минуле. Навіть відповідь від нього надійшла, що йому дуже шкода, але він не може повернути кохання, вбите війною. А ще побажав мені миру. О, так, звісно! Миру моїй порожній оселі! А на могилі мого чоловіка мирно ростимуть квіти. А вдома мирно тьмянітиме посмертно виписана йому медаль. А в моїй країні колись таки запанує мир. От лише він не побачить цього, Адаме. Ніколи. І я не хочу. Бо я захлинаюся від новин про цю війну-не війну. Знаєш, Адаме, як це страшно? Оголошують, що було вбито десятеро, п’ятеро у важкому стані. Вони не називають імен, а за кілька годин ти дізнаєшся, що один із тих десяти – твій. От усе так просто у них, Адаме! Уявляєш: вони оголошують, що десятеро вбитих. І все! Немов немає у них імен та коханих, немов немає в них дітей та батьків. І це не війна? Адаме, коли ми не називаємо імен загиблих, а лише цифри, то хіба ж це не війна?

Автоматично ловлю саксофонні мелодії. Скерцо. Автоматично беру вело-каву. Еспресо без цукру. Автоматично сідаю на лавці. Сіре небо та саксофон. Мелодія розтікається бруківкою, чіпляється за колеса трамваїв та штани перехожих. Струшую її рештки зі своєї мормонської сукні. Адаме, Адаме… Якби ж ти знав…

Але ти нічого не знаєш, Адаме… Та й добре… Просто зникну, немов ніколи і не було мене у твоєму житті. Ще перед моїм від’їздом (ти ж не знав, що то втеча) ти склав, Адаме, цілий список того, що я маю подивитися не як туристка, а як людина, що хоче краще знати місто. Колись давно ти мешкав у Львові. Але ти не любив про це говорити, Адаме. Не питала чому. Я ніколи не ставлю запитань і не люблю, щоб мене запитували. Я вже тоді знала, що нікуди не піду, але подякувала тобі, Адаме, і сховала аркуш до сумки. Я ж не повернуся звідси, тому не треба буде брехати, що я це все бачила, або ж пояснювати, чому не встигла подивитися…

– Нащо ж ти так зі мною?

Здригаюся від слів, уперше за ці кілька днів промовлених до мене.

– Адаме?

– А хто ж іще? Тільки не питай, як знайшов тебе.

– Не питатиму. Самотню людину найлегше знайти у натовпі туристів.

– Ідемо звідси. Кав’ярню на Вірменці знаєш?

– Ні.

– Ти хоч щось із мого списку читала?