Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Митники поцікавилися, чи купували ми щось у Голландії, наприклад, алкоголь.

— Так, «Женевер», — відповіли ми.

— Цигарки?

— Ні, ми не курці.

— Марихуана?

— О, так, ми зовсім про неї забули.

— Ну що ж, ви мусите її викинути, перш ніж прибудете до Англії, — сказав митний інспектор. — Там вона поза законом.

Ми взяли цей пакетик із собою, збираючись трохи курнути на борту. Все-таки трохи покурили, а вміст пакетика, що лишився, викинули за борт. Напевно, затягнулися дещо більше, ніж «трохи». Ми обоє не курили вже багато років, до того ж марихуана виявилася значно міцнішою, ніж ми очікували.

За кілька хвилин я забрів до стернової рубки. Вона світилася у сутінках, що згущувалися довкола, і мала казковий вигляд. Капітан, тримаючи штурвал, керував судном, а поруч стояв маленький хлопчик років десяти, зачаровано розглядаючи капітанську форму, мідні й скляні прилади з круговими шкалами й спостерігаючи, як ніс корабля розрізає море. Я помітив, що двері незамкнені, тому також увійшов до рубки. Моя поява не збентежила ані капітана, ані хлопчика, тож тихо прилаштувався поруч із капітаном з іншого боку. Він показав нам, як керує кораблем, продемонстрував усі прилади, і ми з хлопчиком засипали його запитаннями. Ми так захопилися, що втратили відчуття часу й вкрай здивувалися, коли капітан повідомив, що вже наближаємося до Гарвіча, який знаходиться на британському узбережжі. Ми з хлопчиком полишили рубку — він подався до своїх батьків, а я — шукати Еріка.

Коли ж його знайшов, він мав змучений і стривожений вигляд і, побачивши мене, зітхнув з полегшенням. «Де ти був? — запитав він. — Скрізь тебе шукаю! Я вже думав, що ти вистрибнув за борт. Дякувати Богові, ти живий!» Я відповів йому, що непогано провів час у капітанському кубрику. А тоді, приголомшений глибиною його інтонацій і силою міміки, запитав: «Ти за мене хвилювався, направду хвилювався?!».

— Звичайно, — сказав Ерік. — Невже ти у цьому сумніваєшся?

Проте мені нелегко було повірити, що хтось за мене хвилюється. Гадаю, часом я не міг осягнути, наскільки сильно про мене непокоїлися батьки. Лише зараз, перечитуючи листи, які вони мені писали, коли я п’ятдесят років тому переїхав до Америки, розумію, як сильно вони насправді хвилювалися.

І наскільки сильно, можливо, про мене турбувалося багато інших людей. Цікаво, чи була ця уявна нестача уваги віддзеркаленням чогось такого, чого бракувало мені самому, або що я сам у собі придушував. Якось по радіо слухав передачу про спогади й думки людей, яких, як і мене, евакуювали під час Другої світової війни й які у ранньому віці були розлучені зі своїми сім’ями. Інтерв’юер висловився з приводу того, як цим людям вдалося дати собі раду з тими болючими, травматичними дитячими роками. «Так, — сказав один чоловік. — Проте мені досі важко даються три речі: прив’язуватися, належати й вірити». Думаю, до певної міри це справедливо і для мене.

У вересні 1978 року я надіслав Ленні ще одну частину рукопису «Ноги», а вона у відповідь написала, що, за її відчуттями, це має бути «щаслива невимушена книга» — вона з полегшенням сприйняла те, що я нарешті маю інші інтереси. Під кінець листа тітонька торкнулася сумної теми:

«Я готуюся лягати в лікарню — мій дуже хороший і вмілий хірург вважає, що настав час для важливої операції грижі стравохідного отвору діафрагми. Татко з Девідом налаштовані не надто схвально, проте я цілком у ньому впевнена».

Це був останній лист, який вона мені написала. Вона лягла у лікарню, а тоді все полетіло шкереберть. Те, що мало бути простою операцією, обернулося жахливим видаленням частини прилеглих внутрішніх органів. Дізнавшись про це, Ленні вирішила, що жити на внутрішньовенному харчуванні і з раком, що шириться організмом, немає сенсу. Вона вирішила припинити їсти і лише пити воду. Батько наполіг, щоб її оглянув психіатр, проте той сказав: «Вона найдієздатніша з усіх, з ким я мав справу. Ви маєте поважати її вибір».

Щойно дізнавшись про це, я вилетів до Англії і провів біля тітоньчиного ліжка багато щасливих, але невимовно сумних днів. Вона втрачала сили, та попри фізичну кволість до останнього повністю лишалася собою. Маючи повертатися до Штатів, я провів цілий ранок, визбируючи найрізноманітніше листя з дерев у Гемпстед-Гіті, яке тоді приніс їй. Ленні сподобалося це розмаїття, вона упізнала, з якого дерева кожен листочок, і сказала, що немовби знову потрапила до лісу Деламер.

Останнього листа я надіслав їй наприкінці 1978 року. Не знаю, чи вона його прочитала: