Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Однак я з величезним полегшенням повністю передав права на книгу Коліну. Мені так і не вдалося позбутися забобонного відчуття, що нещасний випадок, який трапився зі мною у 1974 році, тільки й чекав слушної нагоди повторитися — так і станеться, якщо я не звільнюся від нього, описавши все назагал у книзі. Тепер справу було зроблено, і наді мною більше не нависала небезпека повторення цієї історії. Але підсвідомість хитріша, ніж ми собі уявляємо, і десять днів по тому — я тоді був у Бронксі, і все кругом закрижаніло — примудрився винятково незграбно впасти й спричинити повторення нещасного випадку, якого так боявся.

Я тоді заїхав на заправку у Сіті-Айленді. Простягнувши оператору кредитку, гадав, що просто відчиню двері й підведуся, щоб випрямитися. Вибравшись із машини, в ту саму мить послизнувся на клаптику чорної криги, і коли оператор повернувся з чеком, я лежав на землі, наполовину застрягнувши під машиною.

— Що ви робите? — запитав він.

— Приймаю сонячні ванни, — відповів я.

— Ні-ні, що сталося? — знову запитав він, на що я відповів:

— Я зламав руку й ногу.

— Ви, певно, знову жартуєте, — недовірливо сказав оператор.

— Ні, цього разу не жартую. Ви б краще викликали швидку.

Коли мене привезли до лікарні, хірург-резидент поцікавився:

— А що це написано у вас на тильному боці руки?

(Я написав там літери «С», «Ш», «Б».)

— Я маю пацієнтку з галюцинаціями, вона страждає на синдром Шарля Бонне. [251] Синдром Шарля Бонне — стан пацієнта з серйозними розладами зору, коли він бачить галюцинації. — Прим. ред. Я якраз їхав до неї. [252] Я хотів описати її історію і включити до книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», але зрештою минуло понад двадцять п’ять років, перш ніж повернувся до опису синдрому Шарля Бонне для «Галюцинацій».

— Докторе Сакс, тепер ви самі є пацієнтом, — відповів лікар.

* * *

Коли Колін почув, що я у лікарні, — а я ще був там, коли надійшли пробні відбитки «Ноги» — він сказав: «Олівере! Ти б усе віддав за примітку».

Між 1977-м і 1982 роками книгу «Нога як точка опори» було нарешті завершено, частину її я дописував на озері Джефф. Джим Сілберман, мій редактор і видавець в Америці, був збентежений, отримавши від мене розділ про озеро Джефф. За його словами, йому вже тридцять років не надсилали текстів, написаних від руки, а мій рукопис виглядав так, наче його впустили у ванну. Сілберман сказав, що його доведеться не просто друкувати на машинці, а розшифровувати, і надіслав його своєму колишньому редактору Кейт Едґар, яка тепер працювала позаштатно у Сан-Франциско. Мій нерозбірливий, у водяних патьоках рукопис із кострубатими, недосконалими реченнями, стрілками й нерішучими викресленнями повернувся прекрасно надрукованим, до того ж у супроводі мудрих редакторських коментарів. Я написав міс Едґар, що, на моє переконання, вона виконала дивовижну роботу над таким складним рукописом, і попросив зазирнути до мене, якщо вона повернеться на Східне узбережжя.

Кейт приїхала наступного року, у 1983-му, і відтоді працює зі мною як редактор. Своїми чернетками, бувало, зводив з розуму Мері-Кей чи Коліна, проте тепер я щасливий, що упродовж останніх тридцяти років Кейт працює зі мною, як колись вони, і приводить мої численні чернетки до ладу, видобуває з них сутність, перетворює їх на зв’язне ціле. (До того ж, вона стала дослідницею і моєю супутницею — під час написання наступних книг, під час прийому пацієнтів вона слухає мої історії і поділяє зі мною різні пригоди — від вивчення мови жестів до відвідування хімічних лабораторій).

Поприте, що на написання книги «Нога як точка опори» я витратив майже десять років, упродовж цього часу продовжував досліджувати інші теми, головною серед яких був синдром Туретта.

У 1971 році до мене повторно звернувся Ізраїль Шенкер, журналіст «Нью-Йорк таймс», який приїздив до Бет-Аврааму влітку 1969 року й опублікував велику статтю про первинні ефекти леводопи. Тоді він зателефонував ще раз, щоб запитати про стан пацієнтів.

Я відповів, що багатьом із них до вподоби тривале «пробудження» після вживання препарату, проте у декого ці ліки викликають дивні ускладнені реакції. Я зазначив, що, передусім, вони страждали на тик. Багато з них почали робити різкі конвульсивні рухи або ж видавати неприємні звуки — часом це були лайливі слова-паразити. Я гадав, що ймовірною причиною цього є вибухове збудження підкіркових механізмів, що зазнали ушкоджень через первинну хворобу, а тепер їх розворушувало безперервне стимулювання леводопою. Тому вказав Шенкеру на те, що, враховуючи цей тик і лайку, деякі пацієнти з постенцефалітичним синдромом демонстрували ознаки захворювання, схожого на рідкісний синдром Жилля де ла Туретта . Насправді мені ніколи не траплялося мати справу з людьми, які страждають на це захворювання, але я про них читав.