Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Відвідуючи зі мною «Малих сестер» та інші притулки по всьому Нью-Йорку, Джонатан знайомився з найрізноманітнішими пацієнтами. Найбільше нашу увагу привернув один чоловік із синдромом Корсакова [245] Синдром Корсакова — різновид амнестичного синдрому, особливістю якого є неможливість запам’ятовувати поточні події при більш-менш збереженій пам’яті про минуле. — Прим. ред. — через нездатність до запам’ятовування він страждав від безперервних конфабуляцій. [246] Конфабуляції — хибні спогади, у яких факти, що відбувалися в дійсності або ж видозмінені, переносяться до іншого (часто найближчого) часу і можуть поєднуватися з абсолютно вигаданими подіями. — Прим. ред. Упродовж трьох хвилин «містер Томпсон» (як я його пізніше назвав) прийняв мене (у білому лікарняному халаті) за покупця у його гастрономі, старого друга, з яким вони їздили на перегони, торговця кошерним [247] Кошерний — в юдаїзмі, згідно з правилами, ритуально чистий, дозволений до вжитку. — Прим. ред. м’ясом, оператора бензозаправки і лише потім, після деяких навідних підказок, здогадався, що я, можливо, лікар. [248] Містера Томпсона я описав у розділі «Питання особистості» у книзі «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Коли він від одного комічного хибного впізнавання, або конфабуляції, переходив до іншого, я не міг стримати сміху, а розсудливий Джонатан (як він розповів мені пізніше) був шокований: як я міг сміятися з пацієнта? Проте коли містер Томпсон, енергійний ірландець, також почав сміятися з власної враженої синдромом уяви, Джонатан розслабився й також дав волю сміху.

Ідучи до пацієнтів, я зазвичай брав із собою відеокамеру. Використання відеозапису й миттєве відтворення захоплювали Джонатана — тоді це була відносно нова можливість, якою рідко послуговувалися в лікарнях. Його вражало, як, наприклад, пацієнти з хворобою Паркінсона, які схильні несвідомо прискорюватися чи схилятися в один бік, усвідомлювали це завдяки перегляду власних поз чи ходи на відео — і вчилися коригувати такі дії.

Кілька разів я брав Джонатана до Бет-Аврааму — він дуже хотів познайомитися з пацієнтами, про яких читав у «Пробудженнях». Його надзвичайно зацікавив той факт, що я мав можливість написати про цих людей і навіть зафільмувати їх і при цьому лишатися для них вартим довіри лікарем, а не пройдисвітом, який використав їх у своїх інтересах і зрадив. Вочевидь, він мав це на думці, коли вісім років по тому познайомився з Ієном Вотерменом, чоловіком, якому судилося змінити його життя.

Ієн, подібно до безтілесної жінки Крістіни, страждав від страшної сенсорної нейропатії. Він був здоровим дев’ят­над­ця­ти­річним парубком, який внаслідок вірусу раптово втратив здатність до пропріоцепції в усьому тілі нижче голови. У таких рідкісних випадках більшість людей заледве спроможні контролювати свої кінцівки і все, що їм лишається, це повзати або пересуватися на інвалідному візку. Проте Ієн знайшов чимало дивовижних способів справлятися з таким станом і міг вести відносно нормальне життя, попри глибинні неврологічні порушення.

Більшість дій, які ми робимо автоматично (без усвідомленого керування), Ієн може здійснити лише шляхом попереднього обмірковування і контролю. Під час сидіння він має свідомо тримати спину прямо, щоб не впасти вперед; ходити може лише з випрямленими ногами і повністю зосередивши погляд на цьому завданні. Нестачу «шостого чуття» — пропріоцепції — він має замінити зоровим сприйняттям. Таке зосередження і концентрація на цьому означають, що він не може запросто виконувати дві дії одночасно. Він може стояти або ж може говорити, проте для того, щоб стояти і говорити, він має на щось опиратися. На вигляд Ієн може здатися цілком нормальним, проте якщо раптово вимкнути світло, він безпорадно впаде на землю.

За довгі роки між Джонатаном та Ієном встановилися міцні глибокі стосунки, як між лікарем і пацієнтом, дослідником і предметом дослідження і дедалі більше як між колегами й друзями (сьогодні вони співпрацюють уже тридцять років). Упродовж цієї співпраці тривалістю в десятки років Джонатан написав десятки наукових статей і відому працю про Ієна «Гордість і щоденний марафон» (а зараз працює над її продовженням). [249] На початку 1990-х я познайомив Джонатана зі своєю подругою Маршею Івінс, космонавтом, яка п’ять разів брала участь у польотах повітряно-космічних апаратів. (Вона розповідала мені, що, перебуваючи на орбіті, читала «Безтілесну жінку»). Ми зацікавилися, як би Ієн почувався у космосі. За словами Марші, дію, найближчу до гравітаційної, можна відчути під час польоту на тренувальному літаку космонавтів із неофіційною назвою «Нудотна комета». Він, стрімко піднімаючись, а тоді пірнаючи вниз, різко знижував прискорення вільного падіння пасажирів від 2 g до 0 g. Більшість людей відчувають цілковиту невагомість під час нульового прискорення вільного падіння і відповідну важкість при його значенні у 2 g, проте Ієн нічого подібного не відчув.