Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Мамин старший брат, дядько Дейв (ми кликали його дядько Вольфрам, саме він познайомив мене у дитинстві з хімією), багато розповідав про мамині молоді роки, і ці історії мене захоплювали, втішали, часом змушували сміятися. Під кінець тижня він сказав: «Коли знову приїдеш до Англії, приходь до мене, й ми вдосталь наговоримося. Тепер я єдиний, хто пам’ятає твою маму дитиною». [218] Однак, коли кілька місяців по тому я повернувся до Лондона, дядько Дейв сам уже був смертельно хворий. Я навідував його у лікарні, проте він був надто слабким для розмов. Тож, на жаль, це був прощальний візит до дядька, який у моєму власному дитинстві став мені важливим наставником, і я так ніколи й не дізнався, якою була мама у свої дитячі роки.

Було неймовірно зворушливо побачити стількох маминих пацієнтів і студентів — як вони живо, з гумором і ніжністю згадували про неї, а я — я бачив її крізь призму їхніх очей як лікаря, учителя, оповідача. Їхні спогади про неї нагадали про лікаря, учителя, оповідача в мені і як це зближувало нас, із плином років додаючи у наші стосунки новий вимір. Я зрозумів, що маю завершити «Пробудження», щоб віддати їй останню данину пам’яті. З кожним днем жалоби мене все більше сповнювало дивне відчуття миру і спокою, і того, що справді важливе, відчуття метафоричних вимірів життя та смерті.

Мамина смерть стала найтяжчою втратою мого життя — втратою найміцнішого і, мабуть, у якомусь сенсі найреальнішого зв’язку, який я мав у житті. Після цього уже не міг читати жодної світської літератури — щовечора, коли нарешті йшов спати, гортав лише Біблію або «Звертання до Господа» Донна.

Після завершення офіційної жалоби я лишився у Лондоні й повернувся до писання, сповнений думок про мамині життя і смерть та про Доннові «Звертання до Господа». У такому настрої, з такими емоціями я й написав пізніші, метафоричніші розділи «Пробуджень», а мій голос у них звучав цілковито по-новому.

* * *

Колін допомагав мені дати собі раду й заспокоїтися, а також упорядкувати складні й заплутані, часом подібні до лабіринту нюанси книги — і до грудня її було нарешті завершено. Для мене був нестерпним порожній дім на Мейпсбері, у якому тепер не було мами, і в останній місяць написання книги я майже переїхав до офісу «Дакворт» у приміщенні колишньої фабрики піаніно, хоча вечорами повертався на Мейпсбері, щоб повечеряти з татом і Ленні (Майкл, відчуваючи розвиток нового психозу після смерті мами, погодився, щоб ми відправили його до лікарні). Колін виділив мені маленьку кімнатку в «Дакворт», а оскільки тоді я мав величезну спокусу креслити чи копатися у щойно написаному тексті, ми домовилися, що завершивши аркуш, я просовуватиму його під двері. Від нього я черпав не лише критичну оцінку своєї книги, але й відчуття захисту й підтримки, зрештою майже дому, якого я так потребував.

До грудня уже написав книгу. [219] Зі смертю мами і завершенням «Пробуджень» (тоді книга ще не мала назви) я відчув дивне, непереборне бажання читати й дивитися п’єси Ібсена; він відгукувався у мені, у моєму стані, і тільки його думки були мені стерпні. Повернувшись до Нью-Йорка, я відвідував кожну п’єсу Ібсена, на яку лише міг потрапити, але ніяк не міг знайти, де грають виставу, яку я понад усе хотів побачити — «Коли ми, мертві, пробуджуємося». Нарешті у середині січня я дізнався, що цю п’єсу ставлять у маленькому театрі на півночі Массачусетсу, і одразу ж подався її дивитися. Погода була жахлива, вузькі дороги були підступні. Це була не найкраща з вистав, проте я ототожнив себе з Рубеком, художником із комплексом провини. У ту мить я вирішив, що маю назвати книгу «Пробудження» . Передав Коліну останню сторінку, і саме був час повертатися до Нью-Йорка. Я взяв таксі й поїхав до аеропорту, цілком упевнений, що книгу завершено. Проте вже сидячи у машині раптом усвідомив, що проґавив дещо вкрай важливе — те, без чого зруйнується вся структура. Я квапливо про це написав, і розпочався період гарячкового написання приміток, який тривав два місяці. Епоха факсимільної передачі даних була ще далеко попереду, але станом на лютий 1973 року вже надіслав Коліну понад чотири сотні приміток кур’єрською поштою.

Колін підтримував зв’язок із Ленні і сповістив їй, що я «проводжу махінації» з рукописом і з Нью-Йорка бомбардую його примітками. Це спонукало тітоньку до суворого листа: « Не смій, не смій, не смій більше чіпати текст чи додавати примітки!».

Колін зауважив: «Усі примітки чудові, проте їхній сумарний обсяг мало не втричі перевищує обсяг самої книги. Вони просто поглинуть її». За його словами, я міг лишити тільки десяток із них.