Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Три місяці по тому Майкла виписали з лікарні. Чи то після інсулінових ком, чи то внаслідок природного процесу припинення запальних явищ він більше не був психічно розбалансованим, проте почував глибоке потрясіння, гадав, що, ймовірно, вже ніколи не матиме нормального життя. Під час перебування у лікарні він прочитав працю «Передчасне слабоумство, або група шизофренії» Ойґена Бльойлера. [90] Ойген Бльойлер (Eugen Bleuler, 1857–1939) — швейцарський психіатр, який зробив внесок у розуміння психічних хвороб. Увів до обігу термін «шизофренія». — Прим. перекл.

Маркусу з Девідом була до вподоби школа для денних занять у Гемпстеді, розташована у декількох хвилинах ходьби від нашого будинку. Майкл також був радий продовжити навчання там. Якщо хвороба й спричинила у ньому певні зміни, то вони проявилися не одразу. Наші батьки воліли вважати їх якоюсь «медичною» проблемою, чимось таким, від чого можна повністю одужати. Однак Майкл бачив свій розлад у цілком іншому світлі: він відчував, що тепер йому відкрилися речі, про які він раніше навіть не думав, зокрема зневага прав і експлуатація трудящих у всьому світі. Він почав читати комуністичну газету «Дейлі воркер» і відвідувати книгарню з комуністичною літературою на Ред-Лайон-сквер. Жадібно поглинав твори Маркса й Енґельса, вважаючи їх пророками, якщо не месіями, нової світової ери.

Коли Майклу виповнилося сімнадцять, Маркус і Девід уже завершили навчання в медичному коледжі. Майкл не хотів бути лікарем, до того ж, він уже ситий навчанням. Він хотів працювати — чи ж не є трудівники сіллю землі? Один із батькових пацієнтів мав у Лондоні бухгалтерський бізнес. Він сказав, що із задоволенням найме Майкла на посаду молодшого бухгалтера чи на будь-яку іншу, на яку той забажає. Майкл досить чітко уявляв, що він хоче робити: він волів бути розсильним, доставляти цінні або термінові листи чи пакунки, які не можна було лишати на пошті. Він був надзвичайно скрупульозним у цьому питанні: кожне послання чи пакунок, які йому належало доставити, він вручить винятково адресату і нікому іншому. Він полюбляв прогулюватися вулицями Лондона, проводячи обідні години на лавці у парку за читанням «Дейлі воркер» — якщо погода була гарна. Якось він сказав мені, що на позір банальні послання, які він доставляє, можуть мати приховані, таємні значення, зрозумілі лише конкретному одержувачу — саме тому їх не можна вручати нікому іншому. Майкл стверджував, що хоча він і міг здаватися пересічним розсильним зі звичайними посланнями, насправді це було зовсім не так. Він більше нікому цього не розповідав: знав, що це видаватиметься дивакуватістю, а то й божевіллям. Майкл почав розглядати наших батьків, старших братів та й узагалі професію лікаря як щось, покликане знецінити, визначити як хворобу всі його помисли та дії, особливо за найменшого натяку на містицизм — адже в останньому можна знайти ознаки душевного розладу. Проте я ще був його маленьким братом, якому всього дванадцять, я ще не брався нікого «охвороблювати» і міг уважно й співчутливо слухати все, про що він розповідає, навіть не маючи змоги повністю збагнути зміст його слів.

Час від часу — це траплялося досить часто упродовж 1940-х ро­ків і на початку 1950-х, поки я ще навчався — Майкла спіткали нові сильні розлади й марення. Іноді у цих розладів існували передвісники — Майкл не говорив : «Я потребую допомоги». Він виражав цю потребу якоюсь безглуздою дією — наприклад, шпурляв на підлогу подушку чи попільничку у кабінеті психіатра (він ходив до нього від часу свого першого розладу). Це означало: «Я втрачаю над собою контроль — кладіть мене в лікарню», — саме так ми це розуміли.

А бували випадки, коли жодних симптомів не було, втім Майкл впадав у стан шаленого збудження, кричав, тупав ногами, марив — одного разу пожбурив об стіну прекрасний старий годинник дідуся, який носила мама, — у такі миті ми з батьками дуже його боялися. Окрім страху, відчували також глибоке збентеження: хіба можна було запрошувати друзів, родичів, колег, та будь-кого в оселю, де нагорі біснується та нетямиться Майкл? І що подумають їхні пацієнти? І батько, і мама прий­мали пацієнтів удома. Маркус і Девід також не мали великого бажання запрошувати друзів до будинку, що часом нагадував божевільню. Наше життя сповнювалися почуттям сорому, ганьби, що ускладнювало реальність Майклового стану.

Для мене було значним полегшенням проводити вихідні чи свята поза межами Лондона. Святкові дні були, крім усього, ще й відпочинком від Майкла, від його часом нестерпної присутності. І все-таки в певні миті лагідність характеру, ніжність, почуття гумору, властиві йому від природи, просвічувалися назовні. Тоді було зрозуміло, що навіть у моменти шаленства під полудою шизофренії криється справжній Майкл, розумний і добрий.