Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Не бажаючи, щоб мене ще раз залучили до боротьби з пожежею (один день у такій ролі мені сподобався, але цього цілком вистачило), я сів на автобус компанії «Ґрейхоунд», щоб подолати ще трохи менше тисячі кілометрів, що лишалися до Ванкувера.

Звідти я човном дістався до острова Ванкувер і затишно влаштувався у пансіоні на Квалікум-біч (мені сподобалася назва, адже вона нагадала про Тудіхума, біохіміка ХІХ століття, і колхікум, осінній пізньоцвіт). Там я дозволив собі кілька днів відпочити від подорожей і написав батькам листа на вісім сотень слів, завершивши його описом останніх подій:

Тихий океан теплий (близько 24 ºС), після крижаних озер він розслабляє. Сьогодні я рибалив із тутешнім офтальмологом. Його звати Норт, він був у Марісі [84] Очевидно, йдеться про містечко Сент-Маріс у графстві Перт у канадській провінції Онтаріо. — Прим. перекл. та Націоналі, а тепер практикує у Вікторії. [85] Вікторія — столиця провінції Британської Колумбії. Місто розташоване на південно-східному краю острова Ванкувер. — Прим. перекл. Острів Ванкувер він називає «якимось чином загубленим шматочком небес». Думаю, певною мірою він має рацію. Там є ліси, гори, ріки, озера, океан... До речі, я спіймав шість лососів — один із них саме тягнеться на волосіні — вони клюють і клюють. Свіжі сріблясті красені, що ними я завтра снідатиму.

«За кілька днів спускатимуся до Каліфорнії, — додав я. — Можливо, автобусом «Ґрейхоунд», оскільки я дійшов висновку, що вони зовсім не жалують тих, хто подорожує автостопом і часом стріляють по них без попередження».

Я прибув до Сан-Франциско у суботу ввечері, й мене одразу ж запросили на вечерю друзі, яких я знав ще з Лондона. Наступного ранку вони забрали мене, і ми рвонули до мосту «Золота брама», угору схилами гори Тамалпаїс, що поросли соснами, до М’юр Вудс, [86] М’юр Вудс — національна пам’ятка США в каліфорнійському окрузі Марін біля берегової лінії Тихого океану. — Прим. перекл. де було тихо, немов у храмі. Я благоговійно затих під цими секвойями й вирішив, що хочу лишитися у Сан-Франциско з його прекрасними околицями до кінця життя.

Необхідно було чимало зробити: отримати зелену карту, знай­ти роботу — лікарню, де б мене влаштували працювати неофіційно й безоплатно на ті місяці, що займе отримання ґрін-кард. Я хотів забрати з Англії все, що там мав: одяг, книги, статті і (особливо) свого вірного Norton’а. Мені потрібні були найрізноманітніші документи і гроші.

Листуючись із батьками, я міг бути ліриком і поетом, та зараз мені належало бути практиком і прагматиком. Величезного листа з Квалікум-біч я завершив подякою:

Якщо я залишуся в Канаді, то матиму в міру щедру зарплатню і вільний час. Зможу заощаджувати й навіть повернути частину грошей, яких ви не шкодували для мене упродовж двадцяти семи років. А щодо того нематеріального й незліченного, що ви дали мені — я можу віддячити цілком щасливим життям із користю, тримаючи з вами зв’язок і навідуючи вас по змозі.

Лише за тиждень усе змінилося. Я вже не був у Канаді, не мріяв про її Королівські військово-повітряні сили, не думав про повернення до Англії. Я написав батькам знову — з острахом, почуттям провини, проте рішуче — повідомив їм своє рішення. Я уявляв, як вони розлютяться, як дорікатимуть мені. Чи не сталося так, що я раптово (і, певне, по-зрадницькому) знявся та обернувся спиною до них, до всіх моїх друзів і родини, до самої Англії?

Вони відповіли з великодушністю, проте не без смутку від того, що нам довелося розлучитися, віднайшовши слова, які рвуть мені серце, коли я перечитую їх п’ятдесят років по тому. Ці слова, вочевидь, належали моїй матері, адже вона нечасто говорила про свої почуття.

13 серпня, 1960

Дорогий Олівере!

Велика подяка тобі за різноманітні листи й листівки. Я прочитала їх усі, пишаючись твоєю літературною майстерністю, радіючи, що ти насолоджуєшся відпочинком, але з дрібкою смутку й жалю при згадці, що тебе не буде довше. Коли ти народився, люди навколо вітали нас із тим, що ми, на їхню думку, маємо прекрасну родину з чотирма синами! Де ж ви всі тепер? Я почуваюся самотньою й обкраденою. Наш дім населяють привиди. Коли я ходжу різними кімнатами, на мене накочує відчуття втрати.

Батько написав відповідь в іншому стилі: «Ми цілком примирилися з тим, що тепер наш будинок у Мейпсбері є досить порожнім». Та на завершення додав:

Коли я кажу, що ми змирилися, це, звісно ж, лише половина правди. Навряд чи варто нагадувати, що ми завжди дуже за тобою сумуємо. Нам не вистачає твоєї жвавої присутності, грабіжницьких атак на холодильник і комору з продуктами, гри на фортепіано, твоїх забавок, коли ти голяка займався у своїй кімнаті важкою атлетикою, твоїх раптових опівнічних спусків на Norton’і. Цілий сонм спогадів про тебе, такого сповненого сил і енергії, завжди огортатиме нас. Коли ми споглядаємо цей великий порожній будинок, наші серця повняться тугою і відчуттям глибокої втрати. Водночас ми розуміємо, що ти маєш торувати власну стежку в цьому світі, й остаточне рішення — за тобою!