Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Лише влітку 1995 року взявся писати про ці острівні враження. Я уявляв це як книгу з двох тревелоґів: «Острів колірної сліпоти» — про Пінґелап, у поєднанні з «Островом саговнику» — про дивну хворобу на Ґуамі. (Я доповнив їх своєрідним епілогом про дуже давню геологічну епоху й свою улюблену давню рослину — саговник).

Поряд із неврологічними темами я сміливо досліджував і чимало таких, що не пов’язані з неврологією, і зрештою до книги було додано понад шістдесят сторінок кінцевих приміток, більшість із яких становлять маленькі нариси з ботаніки, математики чи історії. Тож «Острів» відрізнявся від інших книг — ця праця ліричніша й особистісна. Певною мірою вона й зараз лишається моєю улюбленою книгою.

Початком нових пригод і подорожей Мікронезією й десь-інде став для мене 1993 рік. Також я вирушив і в іншу, ментальну, подорож у часі, пригадуючи й наново переживаючи у думках деякі захоплення своїх ранніх літ.

Якось Боб Сільверс запитав мене, чи не хотів би я написати рецензію на нову біографію Гемфрі Деві. Я був у захваті, оскільки з дитинства Деві мій кумир: я обожнював читати про його хімічні експерименти початку ХІХ століття й відтворювати їх у своїй невеличкій лабораторії. Я знову поринув в історію хімії й познайомився з хіміком Роалдом Гоффманом.

За кілька років Роалд, знаючи про моє дитяче захоплення хімією, надіслав пакунок — великий плакат із періодичною таблицею з фотографіями кожного елемента, довідник із хімії і невеликий шматок дуже щільного сіруватого металу, в якому я миттю розпізнав вольфрам. Як Роалд, безсумнівно, і припускав, це безперервно збурювало спогади про мого дядька, чия фабрика виробляла вольфрамові злитки й виготовляла лампи з вольфрамовими нитками розжарювання. Цей шматок вольфраму був моєю «мадленкою». [304] Мадлен (фр. Madeleine) — французьке бісквітне печиво невеликого розміру, зазвичай у формі морських гребінців. У французькій мові «мадленка» — метафора, що позначає не тільки «смак дитинства», але і будь-яку просту річ, що повертає нас до спогадів про щасливі моменти. — Прим. перекл.

Я почав писати про своє дитинство в Англії до початку Другої світової війни, про заслання до садистського пансіону під час війни й здобуття стійкості у своєму захопленні числами, а пізніше — елементами й красою рівнянь, якими можна описати будь-яку хімічну реакцію. Для мене це був новий різновид книги — поєднання спогадів зі своєрідною історією хімії. До кінця 1999 року я написав чимало сотень тисяч слів, але відчував, що книга не зовсім збирається докупи.

* * *

Раніше я захоплювався журналами ХІХ століття з природничої історії — в них усіх поєднувалося особисте з науковим — особливо «Маляйський архіпелаг» Воллеса, «Натураліст на річці Амазон» Бейтса й «Записки ботаніка» Спруса, а також праця, що надихнула їх усіх (а також Дарвіна) — «Особисте оповідання» Александра фон Гумбольдта. Мені приємно було думати, що стежки Воллеса, Бейтса і Спруса перетиналися, вони випереджали один одного на тих самих ділянках Амазонки під час тих самих місяців 1849 року, і думали про те, що всі вони були добрими друзями. (Упродовж всього життя вони продовжували листування, а Воллес після Спрусової смерті мав опублікувати його «Нотатки»).

У певному сенсі вони всі були аматорами: самостійно вивчилися, мали власну мотивацію, не були у складі організацій, і часом мені здавалося, що вони живуть у погідному світі, свого роду Едемі, ще не розбурханому неспокоєм, не стривоженому майже вбивчим суперництвом, яким невдовзі позначиться світ, що все більше розвивається (подібні суперництва так яскраво зображені в оповіданні Герберта Веллса «Метелик»).

Ця мила, незатьмарена допрофесійна атмосфера, у якій панує радше відчуття пригоди й дива, аніж егоїзм і прагнення першості й слави, як мені здається, і досі зберігається десь-інде, у певних природних історичних товариствах, непомітне, проте важливе існування яких практично невідоме загалу. Одним із них є Американське птеридологічне товариство, яке щомісяця влаштовує збори й час від часу польові поїздки — різного роду «полювання на папороть».

У січні 2000 року, все ще розмірковуючи над тим, як завершити книгу «Дядько Вольфрам» , я разом із ще двадцятьма членами птеридологічного товариства поїхали до Оахаки, де було представлено понад сім сотень різновидів папороті. Я не планував вести докладний щоденник, проте це було таке відчуття пригоди, таке розмаїття досвіду, що майже безперервно писав упродовж усієї десятиденної поїздки. [305] Повернувшись, я доопрацював щоденник, і невдовзі мені запропонували опублікувати його як книгу у добірці «Нешнл джеографік» про подорожі. В опублікованому «Щоденнику Оахаки» є цілі сторінки, ідентичні тим, що писав від руки, але я також збагатив його розвідками на інші теми, що зачепили мене під час подорожі — шоколад і чилійський перець, мескаль і кошеніль, мезо­американська культура й галюциногенні речовини Нового світу.