Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Упродовж тривалої і плідної кар’єри Річард продемонстрував, що зорові ілюзії значною мірою дають змогу зрозуміти різного роду неврологічні функції. Центральне місце для нього посідала гра, інтелектуальна (він був запеклим дотепником) і як науковий метод. Він вважав, що мозок жонглює ідеями, і те, що ми називаємо сприйняттям, насправді є лише «сприйняттєвими припущеннями», які конструюються у мозку і якими він жонглює.

Коли я жив на Сіті-Айленд, то часто прокидався посеред ночі, щоб покататися порожніми вулицями на велосипеді, й однієї ночі помітив дещо дивне: коли я дивився на спиці переднього колеса під час його обертання, у певний момент вони здавалися застиглими, немов на фотознімку. Зачарований, я одразу ж зателефонував Річарду, забувши, що у нього в Англії ще зовсім рано. Але він охоче мене вислухав і миттю запропонував три гіпотези. Можливо, «застиглість» є стробоскопічним ефектом, що спричинений коливальним струмом мого генератора? Можливо, це через сіпання, переривчасті рухи очей? Чи це свідчення того, що мозок фактично «конструює» відчуття руху з низки «спокоїв»? [299] Пізніше я обговорив такі «миттєві фіксації» зором із Френсісом Кріком і написав про це в есеї 2004 року «Ріка свідомості», опублікованому в «Нью-Йорк рев’ю оф букс».

Ми обоє захоплювалися стереоскопічними зображеннями. Річард часто надсилав друзям стерео-листівки на Різдво, а його будинок у Брістолі, що нагадував музей, повен старих стереоскопів та інших найрізноманітніших оптичних приладів. Я часто звертався до нього за порадами, коли писав про С’юзан Баррі («Стереоскопічна С’ю»), яка з раннього віку страждала на стереосліпоту, однак у п’ятдесятирічному віці оволоділа стереоскопічним зором. Таке досягнення вважали неможливим, побутувала думка, що вирішальним для цього є лише короткий період у ранньому віці — якщо у дитини до двох чи трьох років не сформувався стереоскопічний зір, далі вже буде пізно.

А тоді, вслід за написанням «Стереоскопічної С’ю», я сам почав втрачати зір в одному оці і зрештою втратив його повністю. Бувало, писав Річарду про те, які страшні речі відбуваються з моїм зором і як я ціле життя бачив світ у прекрасній, насиченій стереоскопічній глибині, а тепер він видається мені пласким, я у ньому плутаюся і часом втрачаю самі уявлення про відстань і глибину. Річард із безмежним терпінням ставився до моїх запитань, і його проникливість була безцінною. Я відчував, що він більше, ніж будь-хто інший, допомагав мені осягати сенс усього, що зі мною відбувалося.

На початку 1993 року Кейт вручила мені слухавку й сказала: «Це Джон Стіл, з Ґуаму».

Ґуам? Мені звідти ніколи не телефонували. Я навіть не був певен, де це. За двадцять років до того я недовго листувався з Джоном Стілом, неврологом із Торонто, який був співавтором статті про спричинені мігренями галюцинації у дітей. Той Джон Стіл здобув популярність завдяки виявленню синдрому Стіла-Річардсона-Ольшевського, дегенеративної хвороби мозку, яка тепер має назву супрануклеарний параліч, що прогресує. Я взяв слухавку — виявилося, що це той самий Джон Стіл. Він розповів, як відтоді влаштувався у Мікронезії, спершу десь на Каролінських островах, а потім в Ґуамі. Чому він мені телефонує? Він сказав, що серед місцевих жителів чаморро в Ґуамі спалахнула дивна хвороба з назвою «літико-бодіґ». [300] Літико-бодіґ (Lytico-bodig, Lytigo-bodig) — це назва захворювання мовою чаморро (бічний аміотрофічний склероз — хвороба Паркінсона-Деменція), ней­родегенеративне захворювання нез’ясованої етіології, на яке хворіють на території Ґуам (США). — Прим. перекл. Симптоми у багатьох із них дуже нагадували ті, які я описував і фіксував на плівку у постенцефалітиків. А оскільки я лишився одним із небагатьох людей, які мали справу з такими пацієнтами-­постенцефалітиками, Джон поцікавився, чи не міг би я оглянути кількох його пацієнтів і висловити свої міркування щодо них.

Я згадав, що про хворобу Ґуам чув іще під час навчання в резидентурі — її часом вважали чимось на кшталт Розеттського каменя [301] Розеттський камінь — плита з гранодіориту, знайдена 1799 року в Єгипті біля невеликого міста Розетта (тепер Рашид), недалеко від Александрії, з вибитими на ній трьома ідентичними за змістом текстами, в тому числі двома давньоєгипетською мовою — написаними староєгипетськими ієрогліфами та єгипетським демотичним письмом, і одним — давньогрецькою мовою. — Прим. перекл. нейродегенеративних хвороб, оскільки у пацієнтів із цією недугою часто проявлялися симптоми хвороби Паркінсона, бокового аміотрофічного склерозу чи деменції, і, можливо, вона могла пролити на це світло. Десятиліттями неврологи їздили до Ґуаму, щоб докопатися до причини хвороби, однак більшість із них залишили цю справу.