Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Коли я до нього приїжджав, він завжди просив привезти сандвіч із копченим лососем і блок цигарок. Я з радістю приносив сандвіч (копчений лосось був і моєю улюбленою стравою), а щодо сигарет я відчував значно меншу радість: він тепер викурював одну за одною майже сотню цигарок на день (витрати на них «з’їдали» майже всю його грошову допомогу). [293] Чимало мешканців Ілон-хаусу були запеклими курцями (як і загалом багато «хронічних» шизофреніків). Не знаю, чи курять вони з нудьги — в інтернаті було не так уже й багато занять, — чи через фармакологічний ефект нікотину — збудливий чи заспокійливий. Якось у Борнкс-стейті я спостерігав за пацієнтом, що переважну частину часу був млявим і заглибленим у себе, та після кількох затяжок цигаркою спершу пожвавлювався, а тоді ставав гіперактивним, галасливим, фактично схожим на туреттика. Доглядальниця називала його «нікотиновим Джекілом і Гайдом».

Таке запекле куріння позначилося на здоров’ї Майкла, спричинивши у нього не лише кашель курця і бронхіт, але й, що серйозніше, аневризми багатьох артерій на ногах. У 2002 році сталося закупорювання однієї з підколінних артерій, що майже перекрило приплив крові до нижньої частини ноги — вона почала холонути, бліднути і, безсумнівно, боліти — ішемічний біль може бути дуже сильним. Однак Майкл узагалі не скаржився, і лише коли стало помітно, що він кульгає, його відправили до лікаря. На щастя, хірургам вдалося врятувати його ногу.

Хоча Майкл і говорив: «Я приречений!», голосно рокочучи про це усім і вся довкола, однак у звичайних побутових ситуаціях він майже не проявляв емоцій. Якось наш племінник Джонатан прийшов до Майкла разом із десятирічними синами-близнюками, і вони обоє скочили до свого двоюрідного діда, якого ніколи не бачили, почали лащитися до нього й осипати поцілунками. Майкл спершу заціпенів, потім розм’якнув, а після того вибухнув сміхом і заходився обіймати своїх двоюрідних онуків з таким теплом і щирістю, яких не проявляв (чи, мабуть, не відчував) багато років. Це надзвичайно зворушило Джонатана, який народився у 1950-ті і ніколи не бачив Майкла «нормальним».

У 2006 році аневризма на іншій Майкловій нозі знову спричинила закупорювання артерії, і він знову не скаржився, хоча прекрасно усвідомлював, чим це загрожує. Він загалом ще більше ослаб і розумів: якщо втратить ногу чи якщо у нього ще більше розвинеться бронхіт, в Ілон-хаусі не зможуть про нього піклуватися. Якщо таке трапиться, його доведеться перевезти до інтернату для літніх людей, де він не матиме жодної незалежності, індивідуальності чи ролі. Майкл вважав, що життя у таких обставинах буде безглуздим і нестерпним. Хотів би я знати, чи не волів він тоді померти.

Останній епізод Майклового життя відбувся у відділенні невідкладної допомоги: він чекав на операцію, яка, як він вважав, тепер точно позбавить його ноги. Майкл лежав на ношах, коли раптом підвівся, спершись на лікоть, сказав: «Я вийду перекурю», — і впав мертвий.

Наприкінці 1987 року я познайомився зі Стівеном Вілтширом, хлопчиком-аутистом з Англії. Мене вразили над­­звичайно деталізовані архітектурні малюнки, які він почав створювати у шість років. Йому достатньо було на кілька секунд поглянути на складну споруду чи навіть на цілу міську панораму, щоб детально відтворити це з пам’яті. Тоді йому було тринадцять, і він вже видав книгу своїх робіт, хоча й досі був замкненим і фактично німим.

Мені було цікаво, що лежить в основі надзвичайної здатності Стівена миттєво «фіксувати» візуальну картинку й досконало її відтворювати; як влаштоване його мислення і як він бачить світ. Але насамперед мене цікавила його здатність до вираження емоцій і стосунків з іншими людьми. Аутисти зазвичай страшенно самотні, нездатні на побудову стосунків з іншими, не здатні осягати почуття і кути зору інших людей, неспроможні на почуття гумору, грайливість, спонтанні дії чи здатність до творення — просто «розумні автомати», якщо оперувати термінами Ганса Асперґера. Але навіть побіжний погляд на Стівена справив на мене значно тепліше враження.

Упродовж наступних кількох років я чимало часу провів зі Стівеном і його вчителькою та наставницею Марґарет Г’юсон. Опублікування малюнків принесло Стівену широке визнання, і він розпочав подорож з метою зображення будівель по всьому світу. Ми разом побували в Амстердамі, Москві, Каліфорнії та Аризоні.

Я спілкувався з рядом фахівців з аутизму, включно з Утою Фріт у Лондоні. Ми говорили переважно про Стівена й інших савантів, [294] Саванти (від фр. savant — «вчений») — особи з відхиленнями у розвитку (в тому числі аутистичного характеру), які мають видатні здібності в одній або кількох вузьких галузях знань, що контрастують із загальною обмеженістю їх особистості. — Прим. ред. але коли я пішов, вона запропонувала мені зустрітися з Темпл Ґрандін, [295] Мері Темпл Ґрандін (Mary Temple Grandin, нар. 1947) — американський доктор тваринництва і професор в Університеті Колорадо, активістка захисту прав аутистів і експерт із поведінки великої рогатої худоби. — Прим. перекл. талановитим науковцем з високофункціональною формою аутизму, [296] Синдром Асперґера — загальне порушення психічного розвитку, яке характеризується серйозними труднощами в соціальній взаємодії, а також обмеженим, стереотипним, повторюваним репертуаром поглядів і занять. Іноді називається формою високофункціонального аутизму (тобто аутизму, за якого здатність функціонувати відносно збережена). — Прим. ред. яку в ті дні лише починали називати синдромом Асперґера. Фріт сказала, що Темпл — надзвичайна, до того ж досить несхожа на дітей-аутистів, яких я зустрічав у лікарнях і клініках, вона має звання доктора філософії у галузі поведінки тварин і написала автобіографію. [297] Перша книга Темпл «Поява: ярлик аутиста» вийшла друком у 1986 році — тоді синдром Асперґера заледве розпізнавали. У ній вона розповідала, як «одужала» від аутизму — широко побутувала думка, що аутист не може вести повноцінного життя. Коли я зустрівся з Темпл у 1993 році, вона говорила вже не про «лікування» аутизму, а про сильні й слабкі сторони, які можуть проявляти аутисти. Зі слів Фріт, стає дедалі зрозуміліше, що аутизм не обов’язково означає вкрай низький інтелект і нездатність до спілкування. Є деякі аутисти, які, можливо, відстають у розвитку і дещо нездатні прочитувати соціальні моделі поведінки, але вони абсолютно дієздатні й, можливо, багато в чому є дуже обдарованими.