Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Повернувшись до Нью-Йорка, я зустрівся з Робіном Вільямсом, який мав зіграти лікаря — мене. Робін хотів побачити мене в дії, у взаємодії з пацієнтами на кшталт тих, з якими я працював у «Пробудженнях», тож ми подалися до «Малих сестер» нужденних, де перебували на леводопі двоє пацієнтів з постенцефалітичним синдромом, за якими я спостерігав упродовж кількох років.

Декілька днів по тому Робін прийшов зі мною до Бронкс-стейту. Ми провели кілька хвилин у дуже збуреному геріатричному відділенні, де з півдесятка пацієнтів галасували й усі гуртом ексцентрично щось розповідали. Коли ми їхали назад, Робін раптово вибухнув дивовижним відтворенням того, що побачив у відділенні — він бездоганно наслідував кожен голос і стиль поведінки. Він блискуче вловив і тримав у пам’яті ці різноманітні голоси й розмови, а тепер відтворював їх, чи практично був одержимий ними. У Робіна ця здатність миттєво вхоплювати й відтворювати почуте й побачене, здатність, для якої «наслідування» було б надто слабким означенням (тому що ці імітації сповнені чутливості, гумору й креативності), була надзвичайно розвинена. Проте, як я потім зрозумів, це лише перший крок його акторського дослідження. [288] Це нагадало мені, як за кілька років до того до мене прийшов Дастін Гоффман, який вивчав роль людини-аутиста у фільмі «Людина дощу». Ми зустрілися з моїм молодим пацієнтом-аутистом у Бронкс-стейті, а тоді пішли на прогулянку до ботанічного саду. Я говорив із Гоффмановим продюсером, а сам Гоффман ішов за нами на кілька кроків позаду. Раптом мені здалося, що я чую свого пацієнта. Вражено озирнувся і побачив, що це Гоффман про щось говорить сам із собою, проте голосом мого пацієнта, при цьому рухаючись, як він, граючи роль.

А невдовзі я виявив, що і сам є предметом його вивчення. За кілька зустрічей він почав дзеркально відтворювати деякі мої манери, поставу, ходу, мовлення — усе, що я дотепер робив неусвідомлено. Бентежно було бачити себе у цьому живому дзеркалі, але мені подобалося проводити час із Робіном, кудись їздити, ходити разом обідати, сміятися з його блискучого, жвавого гумору й дивуватися його знанням.

За кілька тижнів, коли ми про щось теревенили на вулиці, я прийняв позу, яка, як мені говорять, є типово задумливою. Раптом я усвідомив, що Робін стоїть у точнісінько такій же позі. Він не просто наслідував мене, він сам став мною — це було неначе раптово здобути молодшого близнюка. Нас обох це дещо стурбувало, і ми вирішили, що між нами має бути якийсь простір, щоб він міг створити власного персонажа, який, можливо, де в чому опирався б на мене, але мав би власне життя й особистість. [289] Упродовж наступних двадцяти дев’яти років ми з Робіном стали добрими друзями, і я оцінив — не менше за його блискучі дотепи й раптові, вибухові імпровізації — його начитаність, глибину розуму й людяність. Одного разу під час того, як я виступав із лекцією в Сан-Франциско, якийсь чоловік з аудиторії поставив мені дивне запитання: — Ви англієць чи єврей? — І те, й інше, — відповів я. — Так не може бути, — заперечив він. — Ви маєте бути або тим, або іншим. Робін, який був присутній в аудиторії, під час обіду, що відбувся потім, нагадав про цей епізод, і рафінованою англійською, по-кембриджськи поставленим голосом упереміш з ідишем і єврейськими афоризмами блискуче продемонстрував, як можна насправді бути і англійцем, і євреєм. Шкода, що ми не записали цей дивовижний момент.

* * *

Я кілька разів водив акторський склад і команду до Бет-Аврааму для того, щоб вони відчули настрій і атмосферу того місця, а надто для того, щоб зустрітися з пацієнтами й персоналом, які пам’ятали події двадцятирічної давнини. Якось ми запросили на свого роду зустріч старих друзів усіх лікарів, медсестер, психотерапевтів і соціальних працівників, які працювали з пацієнтами з постенцефалітичним синдромом у 1969 році. Дехто з нас уже давно залишив лікарню, дехто не бачився багато років, проте того вересневого вечора ми годинами обмінювалися спогадами про пацієнтів, і кожен із цих спогадів викликав за собою нові й нові. Ми знову усвідомили, яким приголомшливим було те літо, яке історичне значення воно мало, і водночас якими кумедними й людяними були ті події. Це був вечір сміху й сліз, туги за минулим і поміркованої розсудливості — ми дивилися одне на одного й усвідомлювали, що минуло двадцять років, і практично всі ті надзвичайні пацієнти вже померли.

Усі, крім Ліліан Тай, яка в документальному фільмі демонструвала блискучу красномовність. Ми з Бобом, Робіном і Пенні навідалися до неї і нас захопила її стійкість, весела вдача, відсутність жалю до себе й справжність. Попри прогресування хвороби й непередбачувані реакції на леводопу, вона зберегла у собі почуття гумору, любов до життя й сміливість.