Марія Матіос - Солодка Даруся

Слухайте, жінко добра, я, як ішла, — так і звалилася на стежку, сила мене лишила, ні встати, ні крикнути… та й то ще не все… А поміж: могилами, аби так здорова була, гуляє мара у людській подобі. Бігме Боже, нібито на весіллю «гуцулку» гуляє, крутиться, руки тримає широко, спідниця догори підфітькується. А голос, Боже милосердний, такий, якби з пивниці виривався. Та все «тату» каже, «тату»… Я вже думала, що розум мене покидає навіки, то як почала поклони бити, та хреститися, та хреститися… Аж тут з цвинтарної брами виходить солодка Даруся і така якась чудна та дивна, і така похожа на оту мару, що я, кажу вам правду, Марійо, уже й не зрозуміла ні дві—ні три: хто з нас дурний, а хто розумний. Якби не знала, що вона не вміє говорити, то согрішила би на неї, Марійо… най Бог мені простить прегрішеніє моє.

- А все від того, Варварко люба, що ви не сповідалися цегороку… та й на невістку грішите… Ото Бог вам посилає знаки.

- Ая—ая, Марійо… що не сповідалася — то не сповідалася, так мені ся получило…

- А солодка Даруся уже хіба що поза Йорчихою заговорить. Гріх на каліку грішити, Варварко срібна…

…ВОНА ТАК старанно приховувала, що вміє говорити, що часом сама не вірила у протилежне. Замикала двері, завішувала вікна, двома пальцями витягувала язик, брала дзеркало і дивилася—дивилася, ніби чекала, що слова самі підуть з горла пішки. Язик був довгий, червоний. Даруся сіпала туди—сюди — ні звука. Якось серед ночі силою пробувала говорити. Щипала себе за шкіру. Шкіра боліла. На ній лишався синець. А мова не верталася. Навіть «гукати» як колискова дитина не могла. Тоді вона своєю слабою головою зрозуміла, що мова їй вертала у рот лиш тоді, як вона провідувала тата.

Та вона боялася ходити до тата часто. А раптом хтось вислідить?! Донесе, що вона і не німа, і не дурна, і не солодка?! Для Дарусі це страшніше, ніж напади болю. Хай дурна її довбня болить, розколюється, але мову не вертає нізащо. Вона не вміє жити між людьми із своєю мовою. Люди самі її й відучили говорити. То хай терплять німоту. Вона ж терпить їхнє дуренство?

А тут, на цвинтарі, тато розумів Дарусю і розказував їй, розказував. Як жити, терпіти, не згадувати, перед людьми не соромитися, прощати навмисне і ненавмисне зло. Вона тут усе розуміла. Геть чисто все, до найменшої дрібнички, а вертала домів — і все розліталося, ніби висохла соснова шишечка, — і великий чорний сум знову побирав її голову. І тоді вона сумнівалася: а може, й справді дурна. Не солодка, а лиш дурна?…

Бо як тільки вертала додому, тато приходив у сни і мучив Дарусю несамовито. Цілу ніч стояв на дверях, не переступаючи порогу, чорний, неголений, обдертий, з простягнутою рукою і просив молока. Вона хотіла казати, що все молоко, всю сметану, і сир, і масло, яке прятала місяцями, вона віддала йому вчора, — але язик був німий, лиш руки літали над ліжком у відчаї, як ворони, так що на ранок сама не розуміла, хто їй так переколошматив постіль.

Розбита, із запаленими очима, Даруся на ранок бігала від хати до хати, носила порожнє горнятко із слідами молока на денці, показуючи його перед очі ґаздиням.

- Почалося… — хрестилася мовчки Марія, до якої Даруся завжди приходила першою.

- Треба було думати… — варнякав Славко, якщо був удома. А коли був удома — то завжди п'яний.

- Заткайся, заткала би тя лиха година! Не видиш, ледя жива ходить…

ВОНА ВСЕ те чула і все розуміла. Але як їй сказати, що вона невинна? Що, закликати їх усіх на цвинтар і сказати?! Та Даруся знає: окрім як з татом, вона вже ні з ким у житті не заговорить. І навіть не висповідається перед тим, як буде збиратися поза Йорчиху.

…Несла молоко, кисляк, сметану, сир — усе зсипане і збите в одну трилітрову банку — клала коло хреста і дивувалася несказанно: від учорашніх її попоїдків справді мале що лишилося. Тато таки лишався голодний.

Коли серед ночі її будила простягнута татова рука, знала, що через день—два почне боліти голова. Брала чистенькі хусточки, баночку із борсуковим салом, сірник і свічку — і клала на лавку коло ліжка. Іще ходила довкруг городу, іще сікла травички одинокій своїй курці, а вже чула, як тонкі жалючі п'явки впиваються в тім'я, ніби просвердлюють його. І щоразу вона думала, що то, може, прийшла і її пора…

На ранок Марія знаходила Дарусю із вповитою п'ятьма хустками головою, відверненою до стіни, із землистим обличчям, про яке годі було сказати, чи то обличчя мерця, чи живої людини…