Марія Матіос - Солодка Даруся

А Калинячка, покійниця, тогди і мене на то дурне підбивала. Каже, ходім, товаришко, а ми собі замолоду удвох товаришували, ходім та заберемо лиш сорочки. Однако їх ґаздині не вернуться. Ніхто й знати не буде. Там такі, каже, сорочки, а хустки, Боже праведний, — трьох любчиків ще до завтра будеш мати. Але мені Бог дав розум не піти… Та й любчиків мені не треба було.

- … О, що ті маскалі лиха межи людьми наробили, най Бог боронить!

- Всякої було, кумко… І добро, і лихо робили. Я то ще пам 'ятаю, яку сороковім році прийшли перші маскалі.

Кумко, скажу вам по секрету, бо я вже стара, то можу тепер усі секрети розказати… То скажу вам, кумко, що так ті маскалі файно наших жінок просили, що легше було їм дати, як відказати. І що ви думаєте — ми давали потрохи, бо свій так файно не запросить.

- Що правда — то правда. І мене не один просив, але таки упросив лиш один. А другі маскалі, ті, що прийшли уже по войні, вже май просили менше. Вони більше пужали наших жінок сибірями… І що мали робити бідні жінки? Ади, цей Петрюк, що коло кузні жиє, ви думаєте Петрюків син? Скапеніський Дідушенко, запалася би йому могила, який був поганий та скілько людей вибив. А думаєте, чого у цего Петрюка молодшого дитина калічка? За татові гріхи, Дідушенкові. Ци з одного він тут каліку зробив?

- Бабко, а що, ця наша солодка Даруся від роду така німа та дурна?

- Не від роду — від судьби. Але вона не дурна, внучку, то люди думають, що вона дурна, бо не така, як усі. А я так не думаю… Та й не винна вона ні в чому. Але така судьба в неї. Тобі то ще знати рано. Виростеш — я тобі все уповім. Як дожию…

- Видите, Марійо, ви тут усе знаєте, бо в сусідстві які роки жиєте… Якби той Іван Цвичок не убрався був у воєнну форму та у то галіфе, усе було би добре.

- Може, й так, а може, й ні. Він не знав. Та й ніхто не міг знати.

- Але хтось міг сказати. Ви могли сказати, Марійо…

- Усього сказати не годен, навіть коли б хотів. Та й ніхто не хоче мішатися в друге життя. Але з другого боку, дивіться, виходять хлопці з армії, ідуть по селу у воєнній формі — і нічого Дарусі ніколи не було.

- Так то по селу вони ходили, а Цвичок став перед її очі. А він уже був їй, як рідний, то й збоялася, певно, його виду. Що ви думаєте собі, певно, що вона згадала давнє, коли таке з нею приключилося. А шкода… Я вже думала, що хоч трохи полегша бідній дівчині хоч на старість буде від Івана. А так, сирота, хто її догляне, як ми, Марійо вивмираємо? Вже ближиться нам до Йорчихи дорога.

- Ох, кумко—любко, Васютко злотна… Життя — то трояка ружа, казала колись моя свекруха, дай їй царство небесне. А я молода — дурна була. Думаю, таке каже, у очах їй троїться, чи що… А вона каже: невісточко, ти думаєш, що ружа ружевий колір має. А воно ні. На то вона трояка ся називає. Так і життя. То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу. Ох, довго думав Бог, аби людям усякі кари попридумувати. Довго і добре думав, кумо. А ми і не знаємо, за що…

7 лютого — 7 березня 2002, Київ — Конопківка на Тернопільщині

3–10 січня 2003, Київ

13 жовтня 2002 — 4 травня 2003, Київ — Гута на Івано—Франківщині

Георгіни (розм.) — жоржини. На Буковині георгіна — це не русизм. Є навіть таке жіноче ім'я.

Дримба — гуцульський губний музичний інструмент.

Дямба (зневаж.) — рот.

Чір (діал.) — собача їжа, каша.

Кавальчик (діал.) — маленький шматочок.

Мольфарити (діал.) — чаклувати.

Фалди (діал.) — складки.

Веремінність (діал.) — вагітність.

Дріб (діал.) — вівці.

Чипіти (діал.) — бути нахиленим.

Слоняти (діал.) — присипляти.

Primar (рум.) — сільський голова, двірник.

Вадитися (діал.) — сваритися, сперечатися.

Romania mare (рум.) — Велика Румунія.

Granicer (рум.) — прикордонник.

Шпаровитий (діал.) — винахідливий, метикуватий.

Міщулик (діал.) — мішечок.

Сардак (діал.) — верхній вовняний гуцульський одяг.

Кучерявий (перенос, знач.) — напідпитку.

Kobita (польс.) — жінка, любка.

Ґаліція (розм.) — Галичина.