Марія Матіос - Майже ніколи не навпаки

Коли вона зараз хапається за бороду самого Бога?

Бо осьдечки Кирилова рука тягне до себе, як дідьча {{ Дідько (діал.) — чорт. }} сила, — ні відмовити, ні спротивити не годна.

І навіть, коли б її завтра мали на смерть закидати камінням чи спалити на вогні — вона перед тим попросить відпустити її на гойданку. Оцю, за Іванцевою колибою, де зараз Кирило розпинає її гарячими руками, ніби й справді хоче вийняти з грудей серце, як не раз виймає із гнізд тремтливих сліпих пташенят.

Ох-о-о-хох… На тій гойданці в Бочкові Маринька й вішалася. Підрізала ножичком виноградну мотузку, обвила-обв'язала один її бік круг шиї й почепилася за другий, той, що був прив'язаний до бука.

Але сказано: що дано на життя — те не буде на смерть. Не захотів Бог прийняти Мариньчину душу до себе — обірвалася виноградна мотузка.

Хіба то важно, що після того казав їй Кирило?! Неважно! Важно, що сказав правду. Що жениться на Василининих ґрунтах і полонинах, повних овець.

А решта… бац… не має сили.

А за тиждень до свого весілля Кирило позрубував — постинав — поспалював по горах усі до одної Мариньчині хітанки, зроблені своїми руками.

Вона тоді оббігала ті страшні лісові пожарища — так ніби обійшла живих погорільців.

Припадала до чорної землі.

Билася в голову.

Кричала.

Обвивала руками буки.

Наступала на мурашники.

Усе довкіл дихало повним життям — лише Маринька то відмирала, то оживала, аж поки не вчула, що в ній самій умерло серце. Вона прикладала руку до грудей — а серця не було. Не билося Мариньчине серце ні вдень, ні вночі — ніби й справді втекло з неї безслідно. Та ніхто його не ховав і ніхто над ним не плакав. І де воно ділося, не знає навіть вона сама.

Отак із тих пір і живе без серця.

Може, тому інших чує, що своє не заважає?

…Тоді почорніла з лиця Маринька, з посинілою міткою дикої виноградної лози круг шиї знову вернулася в гори — і за два дні зібрала в

хустинку попілець зі своїх хітанок та й поховала його під стіною в Іванцевій колибі. Там, де ще недавно попеліло її серце коло Кирилового.

А жменьку сивого попелу закопала в своєму саду під грушею.

В якімсь часі зробила сама собі хітанку.

Коли вона вперше вмостилася на дощечки нової гойданки в саду, тієї ж миті страшний холод шугнув їй під самий мозок. Маринька зіщулилася, але з гойданки злізати не злізла. Ніби мала намір перечекати страх.

Проте страх не відпускав, хіба ще більше прицвяшковував до гойданки. По тому вона вчула, як гострі й холодні зашпори заходять у ноги, як безвольними робляться руки. А далі — знизу і зверху — повіяло холодом. Це був смертельний холод, укупі зі смертельним страхом. Ніби вона ходить опівнічним цвинтарем. І тоді самий ляк, а не оніміла рука, зірвав із плечей прабабусину — Федорину — вовняну хустку й підстелив на дощечки гойданки.

Отам їй уперше відкрилося.

Маринька спершу сама зчудувалася, коли з-під хустки крізь тіло почав проростати жар. Жахкий, ніби вона на розжарену пательню вмостилася. Та де там пательню — то було так, наче тепер уже крізь неї, як через вушко голки, протягували не нитку — пекучий кіл… ніби її тіло намотували навколо стовбура — гостродзьобого, що мисливська піка.

Маринька ледве стримала крик — а вже той жар розпливався в голові чудними картинами… із картин робилися люди… і вони були впізнаваними…

А далі вона таки скрикнула — аж затремтіла гойданка. Потворний страх знову розітнув Мариньчине тіло навпіл: живі люди, люди, яких вона знала, люди, які ще вчора віталися з нею, нараз ставали мертвими… ні-ні, вони ще ходили ондечки за її брамою, ще вона з гойданки переговорювалася з ними, а вже перед очима бачила їхню наглу смерть чи близьку напасть.

Проте Маринька тоді на диво швидко відійшла. Мало що… Учора лягла спати, виказавши лише короткий «отченаш», замість того, щоб окремо подякувати Богові за день і за харч, за погоду і за здоров'я. А позавчора шляхтувала {{ Шляхтувати (діал.) — проклинати. }} на чім світ стоїть сусідчині кури, що розгребли Мариньчині грядки на ніц.

Та дивні видіння не відпустили й наступного дня — і Маринька з усієї сили плеснула себе по чолі. Ну, так… певно, що так… а як вона хотіла інакше?! Вона перед Богом винна, бо сама замахувалася на життя, Богом дане! Вона бажала собі смерті — а Бог дав їй життя, чомусь не прийнявши Мариньчину потовчену душу до себе. Гріх вона має неспасний. Отож лякає Бог її такими страшними видіннями. Вчить, щоб знала, як із Богом жартувати.