— Я говоритиму з нею, подобається тобі це чи ні. І я не дозволю вказувати, що мені робити, тільки не тобі, — кричав Батько.
— Роджере. Не треба. Просто… — кричала Мати.
— Я не дозволю говорити зі мною таким тоном, та ще й у моєму власному домі, — кричав містер Шиєрс.
— Я говоритиму з тобою так, як мені заманеться, — крикнув Батько.
— Ти не маєш права бути тут, — крикнула Мати.
— Не маю права? Не маю права? Він мій, бляха, син, якщо ти часом забула, — крикнув Батько.
— Яку гру ти затіяв, заради всього святого, коли казав йому всі ті речі? — крикнула Мати.
— Яку гру я затіяв? Це ти нас, бляха, кинула, — крикнув Батько.
— То ти вирішив, що можеш просто стерти мене з його життя?
— Ану давайте-но ми всі заспокоїмося, гаразд? — закричав містер Шиєрс.
— А ти хіба сама цього не хотіла? — закричав Батько.
— Я йому писала щотижня. Щотижня, — крикнула Мати.
— Писала йому? Яка йому, в біса, користь із того, що ти йому писала? — крикнув Батько.
— Но-но-но, — закричав містер Шиєрс.
— Я готував йому їсти. Я прав його одяг. Я доглядав за ним на вихідних. Я доглядав за ним, коли він хворів. Я водив його до лікаря. Я сивів від хвилювання щоразу, коли він десь гуляв ночами. Я щоразу їздив до школи, коли він із кимось бився. А ти? Що ти? Писала йому якісь довбані листи, — кричав Батько.
— То ти вирішив сказати йому, що його мама померла, так? — крикнула Мати.
— Зараз не час, — крикнув містер Шиєрс.
— Ти, заткай пельку, інакше я… — крикнув Батько.
— Еде, заради бога… — крикнула Мати.
— Я з ним побачуся. А якщо ви спробуєте мене зупинити, то я… — закричав Батько.
А тоді він зайшов до мене в кімнату. Але я виставив свій швейцарський армійський ніж із пилкою на випадок, якщо він мене схопить. А потім у кімнату зайшла Мати й сказала:
— Усе гаразд, Крістофере. Я не дозволю йому тебе скривдити. Ти в безпеці.
Тоді Батько став на коліна біля мого ліжка:
— Крістофере?
Але я нічого не відповів.
— Крістофере, мені дуже, дуже шкода. Вибач мене за все. Вибач за Веллінгтона. За листи. За те, що змусив тебе втекти. Я навіть не думав… Я обіцяю, що такого більше ніколи не повториться. Агов, малий. Нумо, — сказав Батько.
Він підняв праву руку й розвів пальці віялом, аби я торкнувся його, але я не став його торкатися, оскільки мені було страшно.
— Чорт. Крістофере, будь ласка, — просив Батько.
Його обличчям стікали сльози. Деякий час усі мовчали.
— Гадаю, тобі слід піти, — сказала тоді Мати, але вона говорила до Батька, а не до мене.
Тоді повернувся поліцейський, оскільки містер Шиєрс подзвонив до поліцейського відділка й сказав, що прийшов Батько, і поліцейський порадив Батькові заспокоїтися та вивів його з квартири.
— А зараз лягай спати. Усе буде добре. Я обіцяю, — сказала Мати.
І я знову заснув.
А поки я спав, мені наснився один із моїх улюблених снів. Інколи я бачу його вдень, але тоді це називається мрією. Але дуже часто я його бачу саме вночі.
І в тому сні майже всі люди на землі померли, оскільки вони підхопили вірус. І це не звичайний вірус. Він діє наче комп’ютерний вірус. І люди можуть підхопити його зі значенням якогось слова, яке вимовить інфікована людина, або через якийсь вираз на її обличчі, коли вона це казатиме, а це означає, що вірус можна підхопити, побачивши інфіковану людину по телебаченню, і що вірус дуже швидко пошириться світом.
А коли людей буде інфіковано, то вони сидітимуть на своїх диванах і нічого не робитимуть, вони не їстимуть і не питимуть і через це помруть. Але інколи я бачу різні версії цього сну, як знімають дві версії фільму — звичайну й режисерську, як у «Тому, хто біжить по лезу». І в деяких версіях цього сну вірус змушує людей розбиватися на машинах, або заходити в море і тонути, або стрибати в річки, і я думаю, що так було би краще, оскільки тоді навколо не було би мертвих тіл.
І зрештою у світі нікого не залишиться, окрім людей, які не дивляться одне одному в обличчя й не знають, що означають ці малюнки:

і всі ці люди будуть особливими, як я. Їм подобається бути на самоті, я їх дуже рідко бачу, оскільки вони схожі на окапі в джунглях Конго, а це така антилопа, дуже сором’язлива й рідкісна.
І я можу піти, куди мені заманеться, і знатиму, що зі мною ніхто не говоритиме, не торкатиметься й не ставитиме мені запитань. Але якщо мені не захочеться нікуди йти, то й не доведеться, я можу лишитися вдома, весь час їсти броколі, апельсини й лакричні палички, або цілий тиждень грати в комп’ютерні ігри, або просто сидіти в кімнаті в кутку й проводити монетою в £1 по ребруватій поверхні батареї. І мені не треба було би їхати до Франції.
Читать дальше