Марк Хэддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

А тоді Мати наказала мені знімати одяг і залізати у ванну, а також вона сказала, що я можу взяти її рушник, який був пурпурового кольору з зеленими квітами на одному з кінців. Вона поставила перед Тобі блюдце з водою й трохи висівкових пластівців, і я випустив його у ванній кімнаті побігати. Він наклав три маленькі калі під раковиною, і я їх підібрав, спустив в унітаз, а потім знову заліз у ванну, оскільки там було тепло й приємно.

Потім у ванну зайшла Мати, сіла на кришку унітаза й спитала:

— Крістофере, з тобою все гаразд?

— Я дуже втомився, — відповів я.

— Я знаю, любий. Ти дуже сміливий.

— Так, — погодився я.

— Ти ніколи мені не писав, — сказала вона.

— Я знаю.

— Чому ти не відповідав мені, Крістофере? Я написала тобі стільки листів. Я все думала, що сталося якесь лихо або що ви переїхали, а я ніколи не дізнаюся, де ти живеш, — сказала вона.

— Батько сказав, що ти померла, — відповів я.

— Що? — спитала вона.

— Він сказав, що тебе поклали в лікарню, оскільки в тебе були якісь негаразди з серцем. А потім у тебе стався серцевий напад, і ти померла, і він зберігав усі листи в себе в спальні, у коробці для сорочок, яка стояла в шафі, а я їх знайшов, оскільки шукав книжку, у якій я писав про те, як убили Веллінгтона, але він її в мене забрав і сховав у коробці для сорочок.

— Господи боже, — видихнула Мати.

Потім вона дуже довго мовчала. Тоді видала гучний стогін, як це роблять тварини в передачах про природу, які показують по телебаченню.

Мені не сподобалося, що вона так робить, оскільки це був гучний звук, і я спитав:

— Чому ти так робиш?

Вона знову трохи помовчала, а потім сказала:

— Ох, Крістофере, мені так шкода.

— Ти в цьому не винувата, — сказав я.

— Виродок. От виродок, — промовила вона, а згодом додала: — Крістофере, дозволь мені взяти тебе за руку. Хоч раз. Заради мене. Можна? Я не буду сильно стискати.

Вона простягнула мені руку.

— Мені не подобається, коли люди тримають мене за руку, — відповів я.

— Ні. Звісно. То нічого, — сказала вона й прибрала руку, а потім спитала: — Нумо вилізати з ванни й сушитися, гаразд?

Я виліз із ванни й витерся пурпуровим рушником. У мене не було піжами, тож я одягнув білу футболку й жовті шорти, які належали Матері, але мені було байдуже, тому що я дуже втомився. А поки я цим займався, Мати пішла на кухню й розігріла мені трохи томатного супу, оскільки він був червоним.

А потім я почув, як відчинилися вхідні двері й знадвору залунав голос незнайомця, тож я замкнувся у ванній кімнаті. Я почув, як хтось сперечається, а тоді чоловік сказав:

— Мені треба з ним поговорити.

— На сьогодні з нього досить, — відповіла Мати.

— Знаю. Але мені все одно треба з ним поговорити, — наполягав чоловік.

Мати постукала до мене в двері й сказала, що зі мною хоче поговорити поліцейський, і я відімкнув двері. Вона пообіцяла, що не дозволить йому мене забрати. Тож я взяв на руки Тобі й відчинив двері.

— Ти Крістофер Бун? — спитав поліцейський, який стояв за дверима.

Я відповів, що так. Тоді він сказав:

— Твій тато каже, що ти втік із дому, це правда?

— Так, — відповів я.

— Це твоя мама? — спитав він.

— Так.

— Чому ти втік? — спитав він.

— Оскільки Батько вбив Веллінгтона, собаку, і я його боюся, — відповів я.

— Так мені й доповідали, — сказав поліцейський. — Ти хочеш повернутися до Свіндона до свого батька чи хочеш залишитися тут?

— Я хочу залишитися тут.

— І як ви на це дивитеся? — спитав він.

— Я хочу залишитися тут, — повторив я.

— Стривай, я питаю в твоєї мами, — сказав поліцейський.

— Він сказав Крістоферу, що я померла, — відповіла Мати.

— Гаразд, давайте… давайте не будемо зараз сперечатися з приводу того, хто, що й кому сказав. Я просто хочу дізнатися, чи…

— Звісно, що він може залишитися, — відповіла Мати.

— Ну, тоді будемо вважати, що ми владнали справу, — сказав поліцейський.

— Ви хочете забрати мене назад до Свіндона? — спитав я.

— Ні, — відповів він.

І тоді мені стало радісно, оскільки тепер я міг жити з Матір’ю.

— Якщо ваш чоловік приїде й почне вам заважати, то дзвоніть у поліцію. Але якщо у вас вийде, то владнайте свої сімейні справи самостійно, — сказав поліцейський.

Тоді він пішов, і я поїв томатного супу, а містер Шиєрс склав у вільній кімнаті коробки, аби постелити на них надувний матрац, на якому я мав спати, тож я пішов спати.

Потім я прокинувся через те, що в квартирі кричали люди, і була 2:31 ночі. І одним із тих людей був Батько, і я злякався. Але на дверях вільної кімнати не було замка.