Маргерит Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

— А у вівторок? — питає вона.

— У вівторок також.

Я припаркував машину далеко від воріт. Ми йдемо до Готелю де Буа, поки ми були в садибі, всі ліхтарі вже згасли. У машині Татіана запитує:

— Якою була Лол після нашого відходу?

— Розважливою.

Коли я підійшов до вікна в Готелі де Буа, де я чекав на Татіану Карл, у вівторок, у призначену годину, то було наприкінці дня, мені здалося, що я побачив між підніжжям пагорба та готелем чиїсь неясні обриси, жінку, чия попеляста золотавість серед стебел жита не могла мене ввести в оману, і, хоча я був готовий до всього, я мав дуже бурхливе переживання, істинну природу якого я розпізнав не відразу: щось між сумнівом та жахом, відразою та радістю, спокусою кричати «обережно», рятуватися, відштовхнути назавжди чи назавжди віддатися коханню до всієї Лол В. Штайн. Я придушив крик, я молив Всевишнього про допомогу. Я вийшов, бігом кинувся до виходу, я повернувся, я кружляв кімнатою занадто самотній для того, щоб любити, або більше не любити, страждаючий, страждаючий від нікчемної недостатності мого єства, щоб пізнати цю подію.

Потім переживання трохи заспокоїлося, воно замкнулося саме на собі, я зміг уміщувати його в собі. Цей момент збігся з миттю, якої я відкрив, що вона також мала мене бачити.

Я брешу. Я не відходив від вікна, пересвідчившись, до сліз.

Раптом золотавість перестала бути такою самою, вона поворухнулася, потім завмерла. Я подумав, що вона, мабуть, помітила, що я відкрив її присутність.

Тож ми дивилися одне на одного. Я так подумав. Скільки часу?

Я повернув голову, майже виснажений, подивився на правий бік житнього поля, де її не було. Саме з того боку підходила Татіана, у своєму чорному костюмі. Вона сплатила таксистові й повільно йшла серед вільх.

Вона відкрила двері номера не стукавши, дуже тихенько. Я попрохав її підійти зі мною на хвильку до вікна. Татіана підійшла. Я показав їй пагорб та поле жита. Я стояв позад неї. Таким чином я показав їй Татіану.

— Ми ніколи не дивимось туди, але з цього боку готелю досить красиво.

Татіана нічого не побачила й повернулася вглиб кімнати.

— Ні, цей краєвид сумний.

Вона покликала мене.

— Немає там на що дивитися, ходи до мене.

Жодною мірою не жаліючи її, Жак Гольд приєднується до Татіани Карл.

Жак Гольд оволодів Татіаною Карл нещадно. Вона не чинила жодного опору, нічого не сказала, ні від чого не відмовилася, була в захваті від такого оволодіння.

Їхня насолода була великою та взаємною.

Ця мить абсолютного забуття Лол, ця мить, ця розпливчаста блискавка, в однорідному часі їі спостереження. Не маючи найменшої надії її відчути, Лол бажала її прожити. І вона її прожила.

Прив’язаний до неї, Жак Гольд не міг розійтися з Татіаною Карл. Він поговорив із нею. Татіана Карл була не певна в призначенні слів, які їй сказав Жак Гольд. Безперечно, вона не повірила, що вони були звернені до неї, ні до іншої жінки, відсутньої сьогодні, але ці слова виражали потребу його серця. Але чому саме цього разу, а не іншого? Татіана намагалася знайти відповідь у їхній історії.

— Татіано, ти моє життя, моє життя, Татіано.

Просторікування свого коханця цього дня Татіана слухала спочатку з насолодою, яку вона любить, — бути в обіймах чоловіка невизначеною жінкою.

— Татіано, я люблю тебе, я люблю тебе. Татіано.

Татіана погодилась, втішаюча, по-материнськи ніжна:

— Так, я тут, я з тобою.

Спочатку з утіхою, адже вона любить бачити, як вільно чоловіки почуваються поряд із нею, потім — раптово — відсторонена в згубному перлинному виблискуванні слів.

— Татіано, сестро моя, Татіано.

Почути те, що він сказав би, якби вона не була Татіаною, о! Таке солодке слово.

— Як оволодіти тобою ще більше, Татіано?

Мабуть, вже годину ми були там, усі втрьох, вона бачила, як ми по черзі з’являлися в обрамленні вікна — цього дзеркала, яке не відбивало нічого й перед яким вона, певно, з насолодою відчувала таке бажане усунення своєї особистості.

— Можливо, не знаючи того… — промовляє Татіана, — ти і я…

Нарешті настав вечір.

Жак Гольд почав знов і знов, і з усе більшою трудністю оволодівати Татіаною Карл. У якусь мить він почав безперервно говорити до іншої, якої не бачив, яка не чула його, але у зв’язку з якою він опинився дивним чином.

А потім прийшла мить, коли Жак Гольд уже не був здатен знову оволодіти Татіаною Карл.

Татіана Карл подумала, що він заснув. Вона його залишила для перепочинку, пригорнулася до нього. А він був за тисячу миль від цього місця. Ніде. Десь у полях. І він чекав, що знову, ще раз він захопить її. Але марно. Вона думала, що він спав, і говорила з ним: