Маргерит Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

— Як ви помиляєтесь!

— А! Можливо, — вигукує Лол.

Її голос знов став тихим. Як, напевно, за її юності, але вона зберегла всю його нескінченну повільність до останку. Вона сама собою опиняється в моїх руках, закривши очі, чекаючи, що відбудеться щось інше, її тіло вже передвіщає близьке вшанування цього. Ось воно, сказане зовсім тихо:

— Жінка, що прийшла на автобусну зупинку потім, то була Татіана Карл.

Я не відповідаю їй.

— То була вона. Ви були тим чоловіком, який мав рано чи пізно до неї прийти. Я це знала.

Її повіки вкриваються дрібною росою поту. Я цілую заплющені очі, їхня рухливість під моїми губами, її заховані очі. Я відпускаю її. Я залишаю її. Я іду в інший кінець вітальні. Вона залишається там, де стоїть. Я запитую.

— Це не тому, що я схожий на Майкла Річардсона?

— Ні, це не так, — каже Лол. — Ви на нього не схожі. Ні, — вона розтягує слова, — я не знаю, чому.

Скрипка припиняє грати. Ми замовкаємо. Вона заводить знов.

— У вашому номері світилося, і я бачила Татіану, яка проходила у світлі. Вона була оголена, оповита своїм чорним волоссям.

Вона не рухається, її погляд зупинився на парку, вона чекає. Вона щойно сказала, що Татіана оголена, оповита своїм чорним волоссям. Ця фраза — остання, яку було висловлено. Я чую: «оголена, оповита своїм чорним волоссям, оголена, оголена, чорним волоссям».

Два останні слова звучать особливо, з однаковою та дивною напругою. Дійсно, Татіана була такою, якою Лол її щойно описала, оголена під своїм чорним волоссям. Вона була такою в зачиненій кімнаті, для свого коханця. Напруженість фрази раптом посилюється, повітря виляскує навколо неї, фраза вибухає, вона розриває смисл. Я чую її з оглушливою силою, і я не розумію її, і я навіть більше не розумію, що вона нічого не означає.

Лол усе ще далеко від мене, прикута до підлоги, все ще звернена до саду, очі її не моргають.

Оголеність Татіани, вже роздягненої, виростає в перетримці, яка весь час позбавляє її найменшого сенсу. Пустота стає статуєю. Основа її тут — у цій фразі. Пустота — це Татіана, оголена, оповита своїм чорним волоссям, це сам факт. Він перетворюється, стає всюдисущим, факт уже не вміщує факт, Татіана виходить за межі самої себе, розповсюджується через відкриті вікна на місто, на дороги, багно, рідину, болітце оголеності. Ось вона, Татіана Карл, раптом між Лол В. Штайн та мною. Фраза щойно померла, я більше нічого не чую, це тиша, вона померла в ногах Лол, Татіана на своєму місці. Ніби сліпий, я торкаюся, я більше не впізнаю нічого з того, до чого я вже торкався. Лол чекає, що я визнаю не просто мою згоду щодо неї, але що я більше не боятимусь Татіани. Я більше не боюся. Ми вдвох у цю мить бачимо Татіану, оголену, оповиту її чорним волоссям. Я промовляю наосліп:

— Розкішна шльондра. Татіана.

Вираз обличчя змінився. Зараз Лол має вимову, якої я в ній ще не знав, жалібна та гостра. Звір розлучений із лісом спить, він снить про екватор народження, у тремтінні, його сонячний сон плаче.

— Найкраща, найкраща від усіх, правда ж?

Я кажу:

— Найкраща.

Я підходжу до Лол В. Штайн. Я цілую її, лижу, відчуваю її, цілую її зуби. Вона не рухається. Вона стала вродливою. Вона каже:

— Який надзвичайний збіг.

Я не відповідаю. Я ще тримаю її далеко від себе, самотню, посеред вітальні. Здається, вона ще не помітила, що я віддалився. Я говорю ще:

— Я покину Татіану Карл.

Вона сповзає на підлогу, німа, вона має позу нескінченного благання.

— Я вас благаю, заклинаю вас — не робіть цього.

Я підбігаю до неї, піднімаю її. Інші могли б помилитися. Її лице не виражає жодного болю, але тільки впевненість.

— Що?

— Я вас благаю.

— Скажіть чому?

Вона каже:

— Я не хочу.

Нас ніби десь замкнули. Всі відлуння помирають. Поволі, дуже мало, я починаю ясно бачити. Я бачу стіни, гладенькі, у яких немає жодної розетки — щойно їх тут не було, вони тільки що звелися навколо нас. Якби мені запропонували рятуватися, я б не зрозумів. Моє незнання саме по собі було замкненим. Лол стоїть переді мною, вона знов благає, раптово мені набридає перекладати її.

— Я не покину Татіану Карл.

— Так. Ви маєте з нею ще раз зустрітися.

— У вівторок.

Скрипка замовкає. Вона зникає, залишаючи за собою зяючі кратери найближчого спогаду. Мене жахають усі інші люди, крім Лол.

— А ви? З вами? Коли?

Вона каже, що в середу, називає місце й годину.

Я не повертаюся до себе. У місті ще все закрите. Тож я іду до садиби Беньєрів, потім я заходжу до середини через хвіртку садівника. У вікні Татіани світиться. Я стукаю в шибку. Вона вже звикла. Вона вдягається дуже швидко. Зараз лише третя ранку. Вона все робить дуже тихенько, хоча, я в тому впевнений, П’єр Беньєр все знає. Але для неї дуже важливо робити все так, ніби це було таємницею. Вона гадає, що в С. Тахла її вважають за вірну дружину. Ця репутація їй дорога.