Маргерит Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

— Як тобі цей наш друг, Жак Гольд?

Лол повертається до парку. Її голос, невиразний, речитативний, звучить гучніше.

— Найкращий з усіх чоловіків помер для мене. Я не маю ніякого враження.

Вони замовкають. Я бачу їх зі спини, обрамлених завісою дверей. Татіана шепоче:

— Після стількох років я хотіла запитати тебе, чи…

Я не чую кінця фрази Татіани, тому що я просуваюся до ґанку, де Лол тепер стоїть спиною до саду. Голос Лол увесь час ясний, дзвінкий. Вона хоче уникнути таємниці, зробивши її публічною.

— Я не знаю, — каже вона, — я не знаю, чи я ще про це думатиму.

Вона повертається, говорить, майже не зупиняючись:

— Ось і пан Жак Гольд, ви не були в більярдній?

— Я щойно звідти.

Я виходжу на світло. Татіані все видається природнім.

— Здається, вам холодно, — каже вона мені. — Лол запрошує нас зайти. — Вона подає мені черрі, яке я випиваю.

Татіана задумлива. Може, вона занепокоєна, але тільки трішки, через те, що я з’явився надто рано? Ні, вона надто багато думає про Лол, щоб це було правдою. Лол, склавши руки на колінах, нахиливши тіло вперед, у знайомій позі звертається до неї.

— Про кохання, — каже вона, — я пам’ятаю.

Татіана фіксує пустоту.

— Цей бал! О! Лол, цей бал!

Лол, не змінюючи позу, фіксує ту саму пустоту, що й Татіана.

— Як? — питає вона. — Як ти знаєш?

Татіана вагається. Нарешті вона вигукує.

— Але, Лол, я всю ніч залишалася коло тебе.

Лол не дивується, навіть не намагається згадати — марно.

— О! Це була ти, — каже вона. — Я забула.

Чи вірить у це Татіана? Вона вагається, стежить за Лол, знемагаючи, отримавши підтвердження навіть більшого, ніж її сподівання. Тож Лол запитує, з розпорошеною цікавістю, столітня емігрантка своєї юності:

— Я страждала? Скажи мені, Татіано, я ніколи не знала.

Татіана каже:

— Ні.

Вона довго хитає головою.

— Ні. Я твій єдиний свідок. Я можу це сказати: ні. Ти їм усміхалася. Ти не страждала.

Лол стискає пальцями свої щоки. Обидві вони замкнулися в цьому балу й забули про мене.

— Я пам’ятаю, — каже вона, — я мусила усміхатися.

Я обходжу навколо них по кімнаті. Вони замовкають.

Я виходжу. Я йду шукати П’єра в більярдній.

— Вони чекають на нас.

— Я шукав вас.

— Я був у парку. Ходімо.

— Ви гадаєте?

— Я гадаю, що їм байдуже, чи говоритимуть вони в нашій присутності. Можливо, вони б навіть воліли говорити при нас.

Ми заходимо до вітальні. Вони все ще мовчать.

— Ви не кличете Жана Бедфорда?

Лол устає, проходить до вестибюля, зачиняє двері — звук скрипки одразу приглушується.

— Він воліє бути далеко від нас цього вечора.

Вона подає нам черрі, бере собі ще. П’єр Беньєр випиває залпом, тиша його лякає, він погано зносить її.

— Я в розпорядженні Татіани, щоб поїхати, — каже він, — коли вона забажає.

— О! ні, — благає Лол.

Я не сідаю, я блукаю кімнатою, не відводячи від неї очей. Все мало б бути очевидним. Але Татіана занурена в бал Т. Біч. Вона не має бажання йти звідси, вона не відповіла своєму чоловікові. Це був також бал Татіани. Вона знову переглядає його, вона не бачить навколо себе жодної особи з присутніх.

— Жан усе більше й більше любить музику, — говорить Лол. — Іноді він грає до ранку. Це трапляється з кожним разом частіше.

— Це людина, про яку говорять, говорять про його концерти, — каже П’єр Беньєр. — Рідко трапляється бенкет, вечірка, де б про нього не говорили.

— Це майже правда, — кажу я.

Лол говорить, щоб затримати їх, щоб затримати мене, намагається полегшити собі задачу. Татіана не слухає.

Лол сідає на краєчок стільця, готова піднятися, якщо хтось дасть сигнал про відхід. Вона каже:

— Жан одружився за цікавих обставин. Мабуть, через це також люди говорять про нього, вони згадують про наше одруження.

Тоді я запитую в Татіани:

— А яким був Майкл Річардсон?

Вони, не здивовані, дивляться одна на одну без кінця, без кінця вирішують неможливість розказати, усвідомити ці миті, цю ніч, глибина якої відома тільки їм, години якої спадали, вони бачили, одна по одній, до останньої, яка знайшла кохання, змінене руками, іменами, помилкою.

— Він ніколи не повертався, ніколи, — каже Татіана. — Яка ніч!

— Повертався?

— Він нічого не має в Т. Біч. Його батьки померли. Спадок він продав також не повертаючись.

— Я знала, — каже Лол.

Вони говорять між собою. Скрипка продовжує грати. Напевно, Жан Бедфорд грає також для того, щоб не бути з нами цього вечора.

— Можливо, він помер?