Борис Пахор - Важка весна

Десь загавкав собака.

І він зупинився, немов загавкали німецькі вівчарки; а наступної миті зрозумів, що гавкіт долинав з далекої сільської хати. І то була неймовірна втіха: усвідомлення, що навколо, хоча й невидимі, господарства французьких селян із псами на подвір’ях. Його тіло в безпеці, й ніхто йому не загрожує. Арлетта? Мусить забути про це дитяче інтермецо. Мабуть, помітять, що його немає в палаті. А для чого йти спати, який сенс поринати в несвідомість, якщо завтра все знову буде так само невирішеним і безсенсовим? І коли продовжував свій шлях серед дерев, повернувся туди і подумав, що новачок у таборі — це щось інше, ніж новачок у нормальному житті, наприклад рекрут. Якщо новачок забезпечить себе вовняним светром і парою шкарпеток, щоб мороз так люто не проймав його, це зовсім не означає, що він матиме перевагу, коли старійшини обиратимуть робочу силу, яка вирушить на інше місце. Всіх обраних поведуть до складу, де вони повинні роздягнутися і вбратися в інший, може, кращий, а може, гірший одяг. І він був у тому транспорті, який вирушав у невідоме. І саме їх, прибулих з трієстської в’язниці, очільники Дахау перш за все позбулися. Бо вони приїхали останніми! Бо Дахау був завжди надто панським табором, щоб у ньому залишалася така безлика маса; як у всякій добре впорядкованій установі, і там існував розподіл за категоріями: авторитет, curriculum , партійна приналежність, рекомендація впливового арештанта. Вони ж були лише прості краські селяни і звичайні трієстські містяни, тому їх за першої ж нагоди перевантажили в ту місцину, де потрібні були робочі руки. І він був із ними, репентабірськими, дутівськими чоловіками; а їхні обличчя, їхні постави, коли вони знову їхали засніженими просторами, здавалися своїми та рідними. Холод віяв вагонами, крізь одяг, крізь кістки, але попри це чоловіки чомусь були збуджені. Немов ця безнадійна атмосфера, в якій опинилися, прищепила зародок якогось розбещеного бурлакування. Переляк згустився десь на дні, видно ж було якусь нетерплячу цікавість, відкриту готовність, що злилися з притаманними рисами сільської людини, яка вміє напружено та уважно стежити за процесом проростання і розвитку. О, звісно, коли вони прибули на ельзаські землі, їх почав переслідувати шалений ритм роботи, адже мусили провести півдня в самітному тунелі, — на лежаках у покинутій фабриці їм не судилося спокійно спати. Різкі крики уривали їхній сон і збирали їх у вишикувані ряди. А звичність до мотики і лопати дозволила їм мужньо орудувати киркою або залізними жердинами відривати рейки з середини тунелю і до його лівого краю. Отак гарували на протязі, що віяв снігом іззовні, а витривалість, яка скупчувалася в них упродовж тисячолітньої борні з кам’янистою краською землею, тепер оберігала їхні тіла від загибелі. У тих же, до кого вночі, у тільки-но поснулі клітини тіла вп’ялися отруйні крики диких птахів, тіло зранку не підвелося з лежаків, і, коли вишикувані шеренги вирушили до тунелю, їх віднесли на подвір’я в контейнер, наполовину засипаний свіжим снігом. І коли одного дня вантажівка везла такий контейнер звивистою дорогою у вогезькі гори, у контейнері сидів він, той, хто покинув міцних товаришів із кирками в тунелі. Знесилений, він лежав на землі, і його закинули у вантажівку, що від’їжджала до центру смерті високо в горах, де в круті схили врізалися тераси, які ліворуч і праворуч з’єднували сходи, так що кожна тераса була пов’язана водночас і з верхньою, і з нижньою. З обох боків на кожній терасі стояв барак, тобто праворуч і ліворуч від сходів. Посеред найвищої тераси повистромляли до неба свої викривлені дзьоби дерев’яні шибениці; на найнижчій місцині над бараком, який зовні скидався на всі інші, здіймався високий і вузький комин, з якого завжди клубочився дим. Коли вітер дув на бараки, дим розносив у повітрі запах розплавленого лою. Той, кого мучила бігунка і хто мусив уночі виповзати з лежака, — міг побачити далеко внизу, поблизу колючої огорожі, палаючу троянду над комином. Вона квітнула вночі, немов зависала в повітрі серед гір, і вона не засохне, поки будуть на складі під комином невичерпні запаси людського палива. І там, недалеко від вічної печі, що перетворювала людей на дим і попіл, у метушливій масі був і він.

Він був у тихому королівстві порожнечі. Без думок, бо вони відлетіли, мов птахи, яким вогонь обсмалив крила. Лише тіло ще пручалося, клітини ще опиралися. А коли осиротіла матерія вже не могла в собі втримувати вологу, коли задерев’яніли ступні на зсохлих худих ногах, вже важко переступали зі сходинки на сходинку, тоді й тілу не залишилося нічого іншого, як розпластатися і більше не рухатися. І коли ось так він знесилено лежав перед бараком, на землі, з якої недавно зійшов останній сніг, прийшов отой лист. Новини про рідних з трієстського побережжя блукали Штірією, приєднаною до Німеччини, і проста жіноча рука писала, що вдома все добре, лише Мія приєдналася до його сестри Міміци. Оскільки це було майже чудо — одержати листа, він не міг зосередити свої думки і збагнути, що хоче розповісти йому ця незнайомка. Міміцу забрав іспанський грип під час Першої світової війни. І він стиснув повіки, щоб збагнути сенс слів. Але все миготіло, розпливалося, немов невидимий подих роздмухує туман, що збирається за його лобовою кісткою. Він лежав на вузькій смужці перед бараком і відчував, що повинен встати, бо тканини його тіла знову розпружилися і вбирали рідину, немов хотіли якнайшвидше вицідити всю вологу з його кінцівок. І пішов, немов вирушив у незнане, а потім, знесилений, знову повернувся і ліг. Під собою відчув стоптану землю і мовби спонукав її прийти йому на допомогу, зміцнити його зм’яклі клітини, що десь звурдилися в ньому. А в повітрі все висіла невидима хмара, з якої віяло запахом топленого лою, важкий дух тепер проходив крізь його лежаче тіло, як крізь сітку, мов пара крізь сито. Мія пішла до Міміци. Це було, наче йому сказали, що її віднесли вниз по сходах до складу, над яким усі ночі палахкотить червоний тюльпан. Та хоча й змушував себе, не міг думати про це. Було це на іншому кінці світу, серед інших істот, чия доля одначе скидалася на їхню на цій проклятій горі. Але він не мав у собі достатньо життєвої снаги, щоб прикликати виразний Міїн образ; і ось тепер знову мусив піднятися, бо його й далі крутив живіт і вів до місцини, що була мов закинуте і туманне болото. Потім знову повернувся, але його думка засохла, як пересихає колодязь, коли суша вип’є з нього останню вологу і вибілить пісок у тихій ямі. Безмежність, з якої йому не вдалося викликати Міїн образ, переслідувала їх на тих терасах увесь час, від шибениць і до печі, так що він відчував Міїне зникнення, наче відхід у порожнечу, в яку він сам ось-ось зануриться. І вночі, коли лежав на триповерховому лежаку й уві сні знову шукав її образ, той увесь час ховався від нього. Він спав і водночас знав, що спить. Її, на яку марно очікував, не було, а лежак між тим похилився і почав потопати, мов підводний човен, який занурюється на глибину. За якийсь час дерев’яний лежак знову піднявся, так що дебелі кувалди його стоп повисли перед ним у повітрі, мов дві білі гирі. Немов зі стелі звисали два міхи з жиром. І намагався переконатися, що не спить, а водночас знав, що уві сні пливе до Ми, і хотів виразно роздивитися її риси. Але не міг їх досягти, лише плив, а руками гарячково хапався за дерев’яні боковини, щоб не зіслизнути вниз усім тілом, яке знову перевисало, пірнало в темряву, стрімголов у чорний вир.