Іолана Тимочко - Перший спалах

Мама здивовано зиркнула на мене і закотила очі. Подібні сварки вже давно дістали її до печінок.

— Заткнися! — почулося з коридору. А тоді в кімнату просунулась розкуйовджена Миркова голова і сказала з притиском:

— А я знаю, де ти цигарки ховаєш! — і хитро підморгнула. — Хочеш, мамі розкажу? Правда, мамо, ти ж давно мрієш викинути їх на смітник?

— Що ти сказав? — обурилась мама.

— Що ти сказав? — розлютилась я.

— Та ви подуріли чи що? — гаркнула мама. — Розбирайтеся собі самі, раз такі мудрі! Тут чортзна-що робиться, а ви між собою розборки влаштовуєте. Ну Мирко хоча б під стелею не висить. А от ти... ти...— і вона тицьнула пальцем у мій бік.

— Е-е... Та ж хай там і сидить! — знизав плечима Мирко.

— Досить! — огризнулась нарешті мама. — Я зараз декому зателефоную! — сказала вона і зникла в коридорі. Мирко пірнув услід і перед тим, як покинути кімнату, обернувся і висунув язика. У відповідь я показала йому фак.

— Ідіотка! — фиркнув він.

— Недоносок! — в свою чергу випалила я, знаючи, як його зачіпає це слово. Він народився, як тільки почався восьмий місяць маминої вагітності, маленький, слабенький і страшенно хворий. Більшість лікарів пророчили братові швидку смерть, але їхні пророцтва, як ти вже зрозумів, були брехливі.

І все-таки... Я досі не знала, як пояснити те, що зі мною трапилось, і не розуміла, що робити далі. Бо це і справді було якось...хм...не те, щоб дивно, але явно не так, як мало бути. Щось химерне зненацька з’явилось у моєму житті, але чому й навіщо, я, на жаль, не знала. І ніхто не знав. Хіба що окрім моєї бабусі.

Ти, напевно, вже встиг подумати, що це саме їй збиралася дзвонити моя матінка. Та на жаль, я буду змушена тебе розчарувати. В моєї бабусі немає телефону. Вона узагалі не визнає жодної техніки. Моя бабуся — дитя природи і квітів, вона давним-давно покинула все, що зв’язувало її із сірим, осілим життям, і вирушила кудись у світи. Відколи я себе пам’ятаю, вона завжди мандрувала. І ніхто не знав, куди вона вирушила цього разу, бо вона ніколи не казала, куди збирається піти. Підозрюю, що вона й сама цього не знала, а йшла навмання, туди, куди її кликало серце.

Я розуміла, що це не світ перевернувся догори дриґом, а тільки я. І в цьому була своя загадкова романтика. Навіть зараз, міцно притулившись спиною до холодної, шорсткої стіни, я думала, що насправді не все так погано, як здавалось на перший погляд. Навряд чи багато людей можуть похвалитися тим, що одного ранку прокинулись на стелі. А я можу. І це круто.

Я дивилась на кота, що прослизнув у кімнату крізь напівпрочинені двері і діловито походжав по килиму, витріщивши величезні зелені очиська. Він обнюхав мотлох, що випав з шафи, вистрибнув на стіл і, прицінюючись до напівзасохлого кактуса, влігся посеред купи сміття.

Знаєш, я ніколи не любила прибирати, бо вбачала у безладі якусь химерну хаотичну гармонію. Домашній хаос був своєрідним затишком, в який завжди можна було повернутись після важкого дня, напхом напханого всілякими снобськими витребеньками. Кляті сноби були скрізь: у школі, на вулиці і в нашій божевільній компанії. Мій брат і навіть Вінт (тик-так, цей відірваний від світу розтелепа з трагічною сімейною історією) — і ті тягнули додому все, що, як їм здавалось, милує око своєю вишуканою красою. Якось я запитала у Вінта, чи зі своїми дівками він теж так робить — закидає на спину і волочить до себе. Та він не відповів, а натомість надувся, як індик, і сердито засопів мені у вухо.

— Скільки можна! Вічно пхаєш свого носа, куди не просять...

Тим часом котяра, здається, увійшов у смак і строщив майже половину кактуса. Я голосно вилаялась і озирнулась навколо в пошуках того, що можна пошпурити в пухнастого негідника. Під руку потрапив старий підручник з алгебри, що валявся на шафі, присипаний пилом. Я згадала, як шукала його минулого року. Ясне діло, так і не знайшла.

Я струсила з нього пил і з розмаху запустила в кота. І, як не дивно, поцілила, хоч і страждаю надмірною криворукістю. Котяра пронизливо нявкнув і гепнувся зі столу, тягнучи за собою скатертину, кактус і все, що накопичилось там за кілька місяців. Почувся дзенькіт розбитого скла.

В цю ж мить у кімнату зазирнув Мирко і з ошелешеним обличчям подивився на мене.

— Ти чого розпсихувалася? — спитав він, очевидно, подумавши, що я в пориві агресії зібралась розбомбити кімнату в пух і прах.

— Це Мурий дуріє! — відповіла я і тицьнула пальцем на рудий пухнастий хвіст, що нервово визирав з-під ліжка.