Іолана Тимочко - Перший спалах

Так, моє чудо було приземленим. Як парадоксально це не звучить. Хтось — я чи мої родичі — опинилися в іншому світі, десь у фантастичному вимірі реальності-під-стелею, тоді як інші залишились по цей бік задзеркалля. Знаєш, я завжди любила «Алісу...». Але ніколи не думала, що зможу бодай на мить відчути себе в її шкурі.

Я нарешті примирилася з думкою, що це не світ перевернувся, а все-таки я, особливо коли побачила, як маневрують по кімнаті мої лахи. Не на жарт цікавило, що буде, коли вийду на вулицю? Невже я справді ризикую упасти в небо? Я мимоволі всміхнулась... Це ж треба, яка гірка іронія! Бо завжди висміювала наївних пустоголових дівчаток, що фанатіли від подібних метафор, обписуючи слізливими рядками гори товстелезних зошитів. Упасти в небо — яке безглуздя! Де вони таке бачили? Дурні новоспечені поетки! Краще б спочатку грамотно писати навчились, а вже потім виводили оди своїм недоробленим коханцям, що курили десь за гаражами і глушили прямо з горлечка смердючий протухлий самогон.

О, так! Злий, самозакоханий цинік-недолюд жив у мені завжди. Його не витруїли ні мамині повчання, ні мої друзі, ні навіть бабуся зі своїм безкінечним альтруїзмом. Не витруїв це і мій геніальний братик, який, відколи я себе пам’ятаю, завжди намагався вклепати у мою голову трохи хімічно-фізичних законів. Він знав, що мене ніколи не цікавили жодні закони, та йому було начхати. Як і мені. Як не крути, в нас текла одна кров... Ми були ще геть малі і тому, напевно, дурні до неможливості. Зараз, чесно кажучи, ми навряд чи сильно порозумнішали, але яка різниця... Ми подорослішали. Ненабагато. Всього-на-всього на якихось нещасних три роки, але все ж... Ми багато що зрозуміли за цей час. Як минали наші дні? Це неважливо. Я тобі розкажу, але трохи пізніше. Просто май крапельку терпіння.

А у нас терпіння не було, знаєш... Ми хотіли все — і одразу. І ми це отримували. Ми звикли до того, що мрії здійснюються. Напевно, тому, що ми все-таки навчилися мріяти.

Ми — це були ми. Двоє унікалів-ідіотів, котрі реготали з усього і всіх. Нам не треба було шукати причин, щоб розсміятися, причини падали нам на голову постійно, відколи ми себе пам’ятали. У цих причин було непропорційне тіло і перекошене гримасою обличчя, та вони вмудрялися так нас потішити, що від сміху здригалось повітря. Їх не бачив ніхто, крім нас, і я не знаю, в чому була справа: чи то в людській сліпоті, чи, то, може, в нашій дурості. Ми постійно реготали, як обкурені. До всього іншого нам не було жодного діла.

Ми часто втікали. Неважливо, куди і звідки, але нас не могли втримати ні школа, ні універ, ні мама, ні вчителі, ні дім, ні місто, ні навіть реальність. Якщо нам хотілося щось змінити, ми просто бігли на вокзал і з криком «Ледь не спізнилися! А наші місця — в наступному вагоні!» влітали у тамбур потяга, що вже рушав, і, незважаючи на ошелешені очі провідника, пробігали по всьому вагону і ховалися в наступному. А там, коли надходив час перевіряти квитки, знову пускалася в плавання — і так тривало до тих пір, поки небезпека бути впійманими і випханими з поїзда на першій-ліпшій станції не залишалась позаду. Тоді ми знову вирушали у мандри між вагонами — аж поки не опинялися поруч з голодними до базікання бабусями чи сивим, як голубінка, останнім представником царського роду (і психи траплялися, що вже тут таїти). Ми залазили до них на полицю, люб’язно базікали про все на світі, смакували їхні обіди, які запивали найсмачнішим у світі дорожнім чаєм (от знаєш, є щось особливе у чаї, який подають в поїзді!), а вони, в свою чергу, замріяно похитували головами у такт нашим розмовам і важко зітхали. Більшість із них не на жарт сумувала за своєю молодістю. І мені, чесно кажучи, було щиро їх жаль. Напевно, саме тоді я вирішила, що обов’язково помру молодою.

Вони говорили. Багато говорили. Виявляється, вони знали чимало фантастичних історій, які можна було слухати з відкритими ротами. Вони, як і ми, колись були вільними. Але для нас завжди було загадкою, чому вони втратили свою свободу. Одного разу ми навіть наважились про це спитати. Але відповіді так і не отримали. Чи то, може, тому, що нас банально не зрозуміли... А чи тому, Що не схотіли розуміти.

Як би там не було, ми їх любили. А вони — нас. По-доброму так, по-батьківськи. Як ти вже міг зрозуміти, ми з Мирком виросли без батька. Ми виросли без батька і, незважаючи на увесь свій цинікоегоїзм, завжди потай мріяли, що одного разу він прийде — і залишиться з нами назавжди. Мрія так і не здійснилась. І, знаєш, це, напевно, була єдина мрія, якій ніколи не судилося здійснитися.