Іолана Тимочко: Перший спалах

Чорт... Я забула про ще одного персонажа нашої історії — таку собі бабу Ліру. Але це й не дивно. Я ніколи її не бачила. Чесно кажучи, ніхто з нас ніколи її не бачив. Ну майже ніхто. Так-от, вона навчила Кіру промацувати людей поглядом. Кіра страшенно пишається цим умінням — каже, це допомогло їй вийти на Андрія. На жаль, я не знаю, правда це чи вигадка, але можу сказати, що Кіра поділяє людей на «прозорих» і «мутних». Якщо перших вона нібито буквально бачить наскрізь, то другі для неї — нерозгадана таємниця, бо вона не може зрозуміти, що у них в голові, і ці люди притягують її до себе, мов магніт.

Знаєте, що ми робимо зазвичай? Та що завгодно, тільки б не вмерти з нудьги. Кіра увесь час курить. Я про це вже згадувала. Цигарки рятують її від безкінечного сьогодення. Ще у неї є Андрій — завдяки йому вона ще пам’ятає, що таке щастя. Та й зрештою... Кажу ж вам, у них любов! Нехай, може, доволі специфічна, з купою криків і скандалів, але справжня, це ясно й дурному.

Священика рятують книжки, дядька Миколу й Мирослава — наука, бабу Ліру — дороги, Андрія — посиденьки з синьою Гусеницею, Чеширським Котом і Капелюшником. Бачите, мені ще на початку історії треба було сказати, що ми живемо в Країні Див. Так, тій самій Країні Див, про яку писав Льюїс Керрол. До речі, коли я сказала, що Кіра сидить на грибах, я мала на увазі не галюциногенні грибочки, а велетенські сироїжки, на яких можна не тільки сидіти, але й лежати, гойдатись чи перекочуватись з одного краю шапки на інший.

А мене рятує пошук причинно-наслідкових зв’язків. Я намагаюсь скласти в одне ціле пазли цієї історії і зрозуміти, чому одного разу все пішло догори догори дриґом.

До речі, мене звуть Анна.

А почалося все з того, що Андрій заблукав у лісі.

Того дня розгулялась жахлива гроза. Андрій зрозумів, що пора вшиватися, коли за його спиною повалило перше дерево — стару, покручену часом вільху, що мирно доживала віку на вкритій мохом лісовій галявині. Не довго думаючи, він пірнув у зарості молодих ялин, очікуючи зустріти там добре знайому стежку. Та тут його чекала перша несподіванка: стежки на звичному місці не було.

А негода продовжувала набирати обертів. Поодинокі змійки блискавиць схвильовано забігали по небу і озвалися до лісу сердитим, розлюченим сичанням. Вслід за ними на землю упали перші краплини дощу.

Андрій кинувся на пошуки схованки, яка уберегла б його від зливи. Вибір впав на старий дуб поруч із ялиновим молодняком.

Як тільки він пірнув під густе, заросле лапатим листям гілля, розгулялася така негода, що здавалося, настав кінець світу. Наче уві сні, все навколо наповнилося какофонією образів, звуків, диких скажених рухів. Небо й земля закрутилися в шаленому танці під оглушливу музику грому. Десь закричав переляканий птах. А тоді щось спалахнуло — і його оглушило.

На якусь мить Андрій, здається, побачив себе збоку — блідого і скрученого жахом.

«Допоможіть!» — закричав він, відчуваючи, як плавляться від дикого болю губи.

Всесвіт здригнувся і заквилив услід за його свідомістю. «Води! Дайте йому води!» — людськими голосами горлали птахи. «Пити! Один ковточок!» — тоненьким шепотом озивався місяць. «Як пече!» — стріпували листям дерева, і тихесенький шелест поволі наростав, піднімався вгору, досягав неба, а тоді кидався вниз вогненними смертоносними стрілами.

А потім звідкілясь згори почувся сміх — божевільний, нелюдський. Сміх наростав, заповнював собою увесь простір і час. Андрій уже не мав сил плакати, він зітлів, він згорів на попіл, та свідомість була жива, вона продовжувала боятися, продовжувала ворушити покаліченими страхом думками. Він хотів померти, та не міг, бо не мав сили захиститися від жахливого реготу.

«Що робиться?!» — скрикнув він перед тим, як втратити свідомість.

«Що робиться?» — заверещали птахи і каменем кинулися донизу.

«Що робиться?» — зарепетував дуб і зненацька вибухнув.

«Що робиться?» — прошелестіло листя і, охоплене вогнем, зірвалося з гілля гігантською палаючою хмарою.

Він лежав під почорнілим небом і захлинався від болю. Високо вгорі кружляла величезна зграя птахів, затуляючи примарне світло. Вони носились, мов божевільні, і безперестанно кричали, кричали, кричали... Уламки дерева сипалися з неба, розбиваючи йому кістки, вогненний дощ палив на ньому одяг, роздував мізки, збурював кров. І над усім цим ширяла гігантська хмара листя, затуляючи від світу увесь цей біль, оце гігантське пекло, що оповило тіло Андрія і стерло його з лиця цього світу.