Іолана Тимочко - Перший спалах

Жовтень, 1996 року.

Двоє хлопчиків сиділи на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. У їхніх радісних очах палахкотів мисливський азарт. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.

— А давай побіжимо до озера! — сказав Юрко Андрієві. — Пограємося в давню Грецію. Ти будеш Гераклом, а я — Гіласом! А біла жінка — наядою.

— Не хочу в Грецію, хочу в хованки! — запротестував Андрій.

— Ні, в Грецію! — вперся Юрко.

— Хованки! — ображено закопилив губу Андрій.

В Юрка на віях затремтіли сльози.

— Ну добре, давай так, щоб і тобі, і мені. Пограємось в хованки у Давній Греції!

— Давай! — зрадів Юрко. Сльози одразу висохли.

Андрій дістав із шафи паперовий згорток зі своїм плащем із лев’ячої шкури, за який правив старий дідусів кожух із овечої вовни. Звичайно, як і годиться справжньому героєві, Андрій здобув його в нерівній битві з Немейським левом — розгніваною бабусею, що збиралася спалити кожух після того, як знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо.

Вони вийшли надвір і майже одразу пірнули в зарості ялинника. Бабусина хата стояла на околиці села, біля самого лісу. Десь у хащах зловісно ухнула сова. Тріск гілок під ногами змусив маленькі сердечка сховатися в п’ятки. А тоді з-за хмари визирнув місяць — і вихопив з темряви щось тонке і блискуче, що висіло на шиї одного з хлопчиків — срібний ключ.

Це був їх спільний медальйон — подарунок мами. Вони носили його по черзі, як перстень влади. Очевидно, сьогодні була черга Юрка носити прикрасу.

Десь через півгодини перед їхніми очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій і Юрко побігли туди — і опинилися на пологому березі, встеленому сірим сухим бадиллям. Земля під ногами неприємно зачавкала — і вони побачили, як сліди їхніх ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше — болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і засохлі пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Від них линув по-осінньому солодкавий запах гнилизни.

— А хто буде жмуритись? — поцікавився Юрко.

— Зараз побачимо! — відповів Андрій. — Треба, щоб було по-справедливому!

І він почав читати лічилочку, якої навчився від батька.

Лічилка вказала на Андрія. Юрко засміявся і радісно заплескав у долоні.

— Відвернись до дерева, Геракле! Або давай я краще накину на тебе твій немейський плащ! — сказав Юрко і, піднявши з землі кожух, нап’ялив його на голову братові.

— Не підглядати! — застеріг його Юрко.

— Та ж не буду, звісно! А тепер, Гіласе... — почав Андрій з плащем на голові, та не договорив, бо до нього долинув приглушений тупіт ніг. — Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Він хотів сказати Юркові, щоб той не ліз у воду, але було пізно: за братом вже і слід прохолов.

— Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму... Так що... Раз-два-три-чотири-п’ять, я іду тебе шукать!

Він пірнув у хащі і зазирнув за кожне більш-менш пристойне дерево. Звичайно, Гіласа-Юрка там не було. Брат був майстер ховатися. Минулого разу Андрій шукав його дві години і знайшов під трав’яним настилом.

«Треба біля берега подивитись, там трава густіша», — подумав Андрій і пішов уздовж озера.

В цей час десь неподалік почувся тихесенький плюскіт води.

Андрій здивовано прислухався.

Через кілька хвилин плюскіт повторився. І цього разу — уже значно ближче.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій побачив, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже все озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопчик продовжував стояти і дивитися, хоча в його серце повільно закрадався справжній жах.

А тоді він побачив свого брата. У воді. Той безпорадно борсався біля самого берега. Мабуть, посковзнувся і впав у озеро. На щастя, переляканий Андрій не розгубився, і, тримаючись однією рукою за гілку, іншою спробував ухопити брата за барки. Але брат був важкий і одразу же вислизнув, тільки медальйон залишився в руці. Тоді Андрій став на край кожуха і скинув у воду один з рукавів.