Іолана Тимочко - Перший спалах

— Ще чого! — бурчить Кіра. — Салют незайманим! Ого!

Вона зненацька підстрибує на сидінні і хапає його за руку.

— Ти ба! — каже вона, придивляючись. — Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й демони! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм демонам. Ну як тобі таке? Підходить?

— Той демон — ти сам! — шепоче вона опісля, погладжуючи його по голові. — Як таке може бути, не знаю... Ніхто не знає... Хіба що моя бабуся. Але вона зараз далеко. Дуже далеко. Знаєш, так далеко, що навіть не в змозі завадити мені тебе намалювати. Тобто зіграти. Коротше, ти зрозумів.

Андрій визирає в вікно — і бачить...

Серпневий вечір. Шелест вітру і божевільне сюрчання цвіркунів у пожухлих травах. Червоні макові чашечки горнуться до землі обабіч колій. Пронизливо сині сльози волошок вологим сумом стікають до ніг. Пахне травою і квітами, польовим духом волі і димом далеких багать. Скоро сонце сховається в глибинах чорного океану — і прозоре надвечір’я окутає землю синюватим серпанком сутінків.

— Серпневі демони пахнуть димом! — каже Кіра. — І прокуреними потягами зі старими, оббитими дерматином вагонами.

Дим доторкається до вух і волосся — якісь похмурі мужики курять у тамбурах... І студенти курять у тамбурах, розпиваючи вино, і божевільно щиро сміються.

Ми в небі — і на землі, ми в сонці — і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми — мантра. Любимо. Бо ми — любов.

Світло тьмянішає. Ліхтарі гаснуть, переповнені димом. Вітром пахне трава. Під небом, тим високим зоряним небом — самотня застигла постать, розчепірила руки над туманом і волоссям зачепилася за зірки. Роса лоскоче босі ноги, кусає за п’яти, виловлює душу. Їй добре. Вона спіймала мелодію.

Волошки гойдаються в обіймах нічного вітру. Ніч мерехтить на срібних росянистих перлах. Кіро, дивися, як зелено! Ти бачиш, як зелено? Калатають дзвони, гойдаються зачумлені озера... Давай сядемо в човен — і попливемо туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Десь далеко за туманом заливаються болем останні волинки (як же його звали? не згадати ніяк)... Вони тримають у собі правду (як же...? як же...? забув?), а правда ця — в тому, що я більше не хочу іти з тобою до кінця! Ти чуєш (згадав!), Гіласе? Я втомився блукати в тумані. Ти чуєш, Гіласе (Гіласе, Гіласе, мій любий друже Гіласе), я втомився! Я хочу на волю!

Так, я хочу на волю. І ти хочеш на волю. Всі ми хочемо на волю. Тому дай мені нарешті спокій, Гіласе! Я втомився... Я хочу жити.

Кіро, Кіро, моя ненормальна, божевільна Кіро! Салют незайманим і чувак, ти куриш! О! Знаєш, «о» — це як «ого», тільки «о», коротше, ти мене зрозуміла! Ти мене завжди розумієш, Кіро! Бо ми з тобою — це «о», це двоє придурків, що навчилися слухати музику дощу і вітру.

Ми в небі — і на землі, ми в сонці — і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми — мантра. Любимо. Бо ми — любов.

Ми теж уміємо плакати. І часто плачемо на зорі. Не від болю. Від щастя. Як же це гарно — жити і усвідомлювати, що живеш! Просто жити, воскреснути з мертвих, наче той ваш бог, про якого ви давним-давно уже забули. Ви б хотіли жити? Ні? А жаль...

— А жаль, — видихає Кіра і викидає цигарку. — Дуже жаль! Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні — ти багато втратив! Так, Вано, ти багато втратив!

Вона зиркнула на Андрія.

— О, наш сплюх нарешті прокинувся! — вона жартівливо вщипнула його за ніс. — А я саме збиралась збігати додому за ліками для тебе. Бач, в моєму районі зараз ремонт доріг, тому вранці там страшні пробки. Так що... Вставай давай і звільни нарешті мої ноги!

Кіра почекала, поки він забере голову з її колін, і відчинила дверцята машини.

— Побудь поки-що у Вано, добре? Я швиденько!

І вона ніжно цмокнула його в щоку.

— Як спалось? — весело спитав священик після того, як Кіра пішла.

— Здається, добре! — відповів Андрій, уважно придивляючись до в’язки ключів у бардачку. — Слухай, звідки у тебе ЦЕ?

Він показав на срібний ключ, голівку якого обплітала мініатюрна змійка, що кусала себе за хвіст.