Іван Кирій - Голодна весна

З цією надією ми й заснули.

А вранці другого дня, після того як мати пішла на буряки, до мене заявилась Галька.

– Ти ще не знаєш, що дядько Хома вмер? – запитала від порога. – Тітка Христя на буряки зібралася, кинулась його будити, а він уже й захолов.

Дядько Хома був недалекий наш сусід, через вигін хата. Жили вони удвох з тіткою Христею і були добрими, порядними людьми. Дядько Хома, вайлуватий, неговіркий, чоботарював і займався мисливством, ходив на качок і зайців, не маючи від цього ніякого зиску, бо за чоботарювання хоч брав з людей мізерну плату, а з мисливством у нього взагалі нічого не виходило, вистріляє всі патрони і ні з чим вертає додому.

– Де ж твоя здобич, Хомо? – зустрічає, було, його біля хвіртки тітка Христя.

Дядько Хома безнадійно махав рукою й казав:

– Ходімо вечеряти, Христе.

Тітка ж Христя, жвава й балакуча, з осені й до весни пряла людям пряжу і ткала рядна та полотна теж за невелику платню.

Так і жили собі скромно в біленькій хаті за виплетеним з лози стареньким тином, маючи невеличкий садок і городець. І ось уже немає дядька Хоми. Умер. Спрацювався в колгоспі, знесилів від голоду і вмер.

Мені стало страшно. Невже й до нас черга дійде, і ми отак умремо? Я, Галька…

Сказав про це Гальці, а вона:

– Тіпун тобі на язик. Ходімо уклонимось дядькові Хомі, він був добрий до нас.

Справді, дядько Хома був до нас, кутчанських дітлахів, добрим. Не раз і не двічі угощав яблуками та грушами із свого саду, цукерками, які купував у крамниці. Купить, було, цілий кульок подушечок, стане на вигоні й гукає нас, котрі бігали поблизу:

– Ану молодці-горобці, хто швидше до мене добіжить, тому більше цукерок дістанеться!

Біжимо, галасуючи, обступаємо дядька Хому, простягаємо руки: «Я, я перший!»

Дядько Хома задоволено сміється і обділяє поду шечками усіх порівну.

Він завжди запрошував нас до себе щедрувати, засівати і щиро обдаровував усіх.

Як же було не піти, не віддати останню шану такому доброму чоловікові

Пішли. Дядько Хома лежав уже на лаві в чистих штанях і сорочці, на грудях спрацьовані жилаві руки, сам худий і строгий. У головах воскова свічечка горить, перед іконами – лампадка, на полику сидять рядочком три баби, родички тітки й дядька, і сама тітка Христя. Нікому вже було ходити на похорони, як колись, бо вони тепер відбувалися майже щодня у кожній хаті.

Ми з Галькою стали тихенько біля дядька, поклонились йому й відступили до порога.

– От спасибі, дітки, що прийшли, – причовгала до нас пригнічена горем тітка Христя. – Дай вам Бог здоров'я, – і перехрестила мене й Гальку.

– А тепер гайда зі мною, я знаю шовковицю, на якій уже є червоні ягоди, – сказала мені Галька, коли ми вийшли з хати. – Скороспілка.

– Де? – запитав я.

– Ходімо швидше! – взяла мене за руку Галька. – На Воловиці. Я вчора бачила.

Ні, таки молодчина була Галька. їй би не дівчиною годилося б народитися, а хлопцем. Вона за день встигала оббігати півсела, побути на кількох кутках, довідатися, де, що і як можна дістати, прибігала до мене, і ми йшли тоді туди удвох. Бувало, що приходила заплакана, з розквашеним носом чи пухлою губою – билася з хлопцями, але швидко відходила й казала, що і їм від неї дісталося. Не раз вона заводилась з Антоном, він сердився на неї за дружбу зі мною й першим ліз битися.

Як дозрівання цвіту акації, з таким нетерпінням чекали ми вистигання шовковиць. Адже шовковиці – це не акація. Передовсім – вони значно смачніші і в них не заводиться ніяка мошкара. Та й лазити по шовковицях набагато безпечніше. Особливо для рук і штанів.

Я навіть не спитав у Гальки, де саме та шовковиця на Воловиці, махнув рукою: – ходімо! – аби швидше скуштувати тих чудових ягід, бо шлунок уже вимагав роботи, під грудьми починало щеміти. Та й друге підганяло – до обіду мені треба було вернутися додому, щоб перенести трясучку, після якої необхідно заснути, бо я ставав після того немов вимочений у воді, безсилий, не міг поворухнути ні ногою, ні рукою.

Догадлива ж Галька сама розповіла мені про шовковицю. Бачила вона її в запустілому саду розкуркуленого Рудька. Старі яблуні й груші, вишні та сливи в ньому повсихали, а дві великі шовковиці родили, і одна з них була рання. Ось на ній Галька вчора й бачила уже почервонілі ягоди. Не Галька, а пронира якась. Чого її тут носило. А втім, ходила й шукала нічийних шовковиць, яких у селі було немало. Біля церкви, на кладовищі, на дворищах розкуркулених і тих, що виїхали із села або вимерли. Неприємне заняття, але що зробиш.