Іван Кирій - Голодна весна

Якось вечеряючи за столом акацієвим цвітом, мати похвалилася мені:

– Говорили у полі жінки, що з цвіту цього, висушивши в печі, можна натерти муки, добавити трішки макухи й спекти на сковороді кльоцків. Непогані, кажуть. Може, й ми спробуємо?

– А чого ж! – згодився я. – Спробуємо. Завтра нарву повну піч цвіту, висушимо, і… – Уже в думці я смакував акацієвими кльоцками.

Два дні підряд топила мати піч уранці. Два дні підряд рвав я і носив пазухами додому акацієві кетяги, обривав квіточки й сушив їх на двох жаровниках і сковороді. Два дні підряд, повернувшись із поля, худими, чорними від землі руками, мати перетирала ті сухі квіточки над ситом і насівала з них на чисту полотняну хустку на столі муку. Мука була м'якісінькою-м'якісінькою, мов пилок, але не білою, а зеленою.

Третього дня увечері я побив молотком до порога макуху у полотняній торбинці, мати просіяла на сито і її. З неї мука також була зеленою, тільки трохи клейкішою.

– Якби сюди хоч жменьку справжньої житньої чи ячмінної муки, – побідкалася мати.

Але ж ніякої муки у нас не було, і вона приготувала все, щоб уранці, до роботи, спекти те акацієво-макухове чудо.

Не знаю, як мати, але я чекав тих кльоцків із якимось внутрішнім благоговінням, із душевним трепетом і жадобою. Мені здавалося, що варто їх наїстись, як одразу щось зміниться, іншим стане світ.

З думкою про ті горе-кльоцки я й ліг спати.

Устали раненько. Мати затопила в печі сухим бур'яном, розмішала в макітрі акацієву муку з макухою, линула теплої водички, й ну місити. Місить, а воно не міситься. Не тримається купи. Не тістом стає, а непокірною масою, липне до рук.

Мати добавила туди ще макухи. Довгенько морочилась, поки не замісила та не наліпила-таки зелених, продовгуватих, пиріжечками, кльоцків на сковороду і посунула пектися в гарячу піч.

Сіли ми на лаві перед піччю, ждемо, поки спечуться.

– Як тільки будуть добрі, – кажу до матері, киваючи у бік печі, – нарву стільки цвіту, щоб цілий мішок муки був.

Мати скупо всміхається, гладить мене по стриженій голові шкарубкою рукою.

– Ну, мішок, може, й багато, але будемо сушити, поки цвітуть акації. Нам би протриматися, поки батько листа пришле, а там – поїдемо. – І зітхає сумно.

Я також зітхаю. Справді, чому так довго немає листа від батька.

І якраз у цю мить, коли ми з матір'ю мовчали, на вулиці почувся деренчливий голос бригадира дядька Петра Басанського:

– Жі-іно-оч-ки-и, н-на бу-уряч-ки-и!

Відколи почали полоти буряки, він щоранку проїздив своєю сухореброю кобильчиною посеред вулиці і отак згукував жінок-полільниць. Казала мати, правління колгоспу прийняло рішення залучити на прополювання буряків усіх жінок у селі, навіть підлітків, щоб швидше впоратись, бо після дощів бур'яни так і п'ялися з землі.

Крім бригадирів, їздив по всіх кутках двоколісною бідаркою сам голова і підганяв жінок, які затримувались уранці дома.

– О-о, вже гукає Петро, треба збиратися, – звелася

мати з лави. – Мабуть, ти вже сам діждешся, поки спечуться наші кльоцки, я ось лише підкину по боках бур'янцю, щоб швидше дійшли, та й піду.

Я став переконувати її зачекати кілька хвилин, як же, мовляв, вона піде в поле, не покуштувавши наших кльоцків. Так довго старалась і не попробувати. Та й із собою візьме. Нікуди ті буряки не дінуться.

– І то правда, – згодилася мати. Нагнулася біля печі, скрутила два невеличкі віхтики з бур'яну, посунула рогачем один у лівий бік челюстей, другий – у правий, на купки дотліваючого жару. Віхтики полежали трішки, немов вирішуючи, спалахувати їм чи ні, і нарешті спалахнули червоним полум'ям, освітивши змарніле, але гарне смагляве обличчя матері.

І тільки мати розігнулася та поставила рогача в куток біля печі, як у сінях почувся тупіт, потім рвучко розчинилися хатні двері, й за порогом виріс сам голова колгоспу Олександр Борисович. У рудих брезентових чоботях, з коротенькими халявами, в синьому, повному галіфе з хромовою вставкою від колін і в зеленій шевйотовій гімнастерці під широкий ремінь на дві дірочки. Дебелий, плечистий. На крутій шиї велика голова у військовому кашкеті з блискучим козирком. Очі великі, булькаті, сірувато-руді. І злі. Повнощокий. Ніс широкий, ніздрюватий. Під носом – смужка вусів, як у Ворошилова. В правій руці батіг, ліва в кишені галіфе. Оглянув хату, мене біля лави з ніг до голови, розгублену матір біля печі.

– Ти чого й досі дома? – звернувся нарешті до матері суворо.

– Уже збираюся, – видушила із себе мати злякано, адже ніколи ще не було такого, щоб сам голова заходив до нас, це вперше. – Ось… кльоцки… допечу і йтиму…