Іван Кирій - Голодна весна

А невдовзі після того в селі спалахнула малярія, і від хати до хати, з кутка на куток поповзла чутка: це від тієї мошкари. Хоч Павло Іванович пояснив нам у школі, що малярію ймовірніше могли занести комарі, котрі так і називаються – малярійними, і що малярія – хвороба небезпечна, передається від хворої людини здоровій, а тому ми повинні часто мити руки, не ручкатися, вітаючись, не дихати один одному в лице.

В числі перших у нашому класі, що захворіли на малярію, опинився і я.

Якогось дня, на останньому уроці, мені стало спершу млосно, потім ніби обсипало жаром і почало лихоманити. Та так, що я не міг приховати цього. Я весь тремтів, аж цокотів зубами і хапав гарячим ротом повітря.

– Е-е, так у нас малярія, – підійшов до мене Павло Іванович і звелів моєму сусідові по парті Василеві Данику пересісти до когось із товаришів. – Нехай він посидить сам, – пояснив йому про мене. – А потім зняв із себе піджак і накинув на мої плечі. – Зігрійся.

Коли мене перелихоманило, я віддав учителеві піджак, вибачившись. Мені було незручно перед ним за свою слабість.

Павло Іванович поклав мені руку на плече.

– Слухай уважно. Тепер тебе буде лихоманити щодня о цій порі. У зв'язку з цим не приходь більше до школи. Вчився ти добре, ми тебе й так переведемо у наступний клас. Завтра ж обов'язково звернись у лікарню, треба, щоб оглянув лікар і дав хіни. Вона гірка, але ти щоб пив. Це допоможе перебороти хворобу.

Наступного ж дня ми сходили з матір'ю в Турівську лікарню. Пішли зранку, щоб до обіду, коли мене почне лихоманити, справитись, адже Турівка від нашого села – три кілометри.

Мене одразу прийняв симпатичний, товстенький лікар у пенсне з коротенькою білою борідкою (дітей приймали поза чергою), підтвердив мою хворобу (малярія) і дав два десятки порошків хіни.

– Оце хап вип'є, – сказав матері, – і повинно допомогти, у нього ще рання стадія. – Потім повернувся до мене: – Тільки щоб пив, чуєш? Бо як запустиш – буде гірше.

Я пообіцяв, що питиму, ми подякували йому з матір'ю й пішли.

Ой, яка ж гірка була та хіна! Мені здавалося, що немає нічого в світі гіркішого від неї.

Проте я помилявся. Гіркота від хіни у роті і в горлі швидко проходила, її можна було змити водою, запивши порошок, чимось заїсти, скажімо, корінцем якоїсь бур'янини, але гіркота і біль у шлунку від голоду трималися постійно.

Голод же наступав на нас з кожним днем все активніше й активніше. В колгоспі перестали давати макуху, вийшли всі запаси, жінкам-полільницям буряків варили там же, в полі, якусь бовтанку з прілого проса, а хто не ходив на роботу, старі, хворі й малі, ті мусили самі собі шукати їжу.

А де її було знайти? Жито на людських городах (хто посіяв латочку восени) ще тільки починало колоситися, городина ішла в ріст (хто посадив), у садах бубнявіли яблучка, груші, сливи. Ті вишні, які мали дозріти якнайшвидше і вже навіть з одного боку почали червоніти, були обнесені й з'їдені за один день, і ми тепер ждали шовковиць, перебиваючись рогозою. По рогозу в болото ходили всі, хто міг ходити, переважно дітлашня, хлопці й дівчата. Рвали її оберемками, їли самі, там же в болоті, й несли оберемками додому рідним.

Ходили по рогозу й ми з Галькою. Мені через малярію лізти в болото було не можна, і Галька ходила сама. Ми теж наїдалися її самі, а потім несли, скільки дужали, додому. Галька – Парасці, я – матері.

Мати щодня верталася з буряків пізно ввечері, бідкалася, що заженуть їх, жінок, ті буряки у могилу, бо не встигли вони завершити шарування, як уже настала пора проривки, а проривка в сто крат важча від шаровки.

Приходила стомлена до знемоги, аж учорніла, питала, чи немає від батька листа, як я себе почуваю, мила ноги у ночвах і лягала в постіль, бо завтра рано вставати. Вона завжди була неохоча до розмов, а втомлена взагалі більше мовчала, не розповідала мені майже нічого.

А одного вечора полягали ми спати, вона пригорнула мене до себе й заговорила:

– Немає вже сил моїх, синку. І рук і ніг не чую, так болять. Хоч би ноги не почали пухнути, бо тоді кінець. Усі, хто починає пухнути – вмирають. Сьогодні з нашої ланки Дунька Даникова, з Воловиці, на буряках умерла. Ноги як колоди були і лице брезкле. І в другій ланці жінка з Окопу вмерла, діток двійко залишилося. Теж пухла була. Страшне діється, синку. – І пригортає, пригортає мене до себе, і рука, відчуваю, у неї тремтить від напруги, а потім сльози впали мені на щоку гарячі. Заплакала мати.

Я став заспокоювати її:

– Не треба, мамочко. У нас все буде добре… Ми… ми не опухнемо… Ось побачиш… Скоро батько пришле листа, і ми… поїдемо до нього…