Іван Кирій - Голодна весна

Тільки я ліг у постіль, тільки Галька укрила мене двома теплими ряднами, як мною заволоділа лихоманка.

…Прокинувся я раптом немов від чийогось штурхана. Був мокрий від поту і в'ялий. Злегка шуміло в голові. Повів очима по хаті – нікого. Отже – Галька пішла десь за новинами. Скоро з'явиться. Вона завжди приходить до мене після сну.

За вікнами стояв гарячий, сонячний день, крізь шибки долинало цвірінькання горобців, мабуть, купалися на дорозі в піску, і раптом чиргикання колеса об полудрабок воза й прокурений чоловічий голос:

– Н-но-о, ряба-а!

І мені знову стало погано. Знову поїхали дядьки збирати померлих з голоду. Перед очима одразу вималювалась картина: ряба кобила у возі, на возі трупи і дядьки над викопаною могилою тримають у руках жінку з повернутою назад головою.

Я заплющив очі й накрив голову рядном.

– Уставай, уставай! – почувся раптом від порога Гальчин голос. – Я бачила у вікно, що ти вже не спиш.

Я розкутався.

– Ну, де була, що чула? – питаю.

– Дядька Хому зараз повезуть на кладовище, – сповістила мені Галька. – Дід Йосип зробив труну і хрест, поховають як належить. Уставай, я тобі щось принесла. – Засилає руку в кишеню спідниці, дістає маленький шматочок зеленої цукерки – льодинки, простягає мені й пояснює: – Тітка Христя роздавала дітям по половинці. За упокій дядька Хоми. То я й для тебе випросила, сказала, що ти не прийшов, бо малярія трясе. Вона й дала.

Мила, добра Галька. Вона була мені в ті страшні, незабутні дні і вірним другом, і сестрою.

З вдячністю кладу ту нещасну крихітку цукерки до рота й кажу Гальці:

– Давай сходимо зараз до поштаря, може, є лист від батька.

Галька охоче згоджується:

– Ходімо!

Але й того дня листа від батька не було. Дядько Пантелій, сухий, згорблений, співчутливо розвів граблистими руками.

– Немає. – й тут же став заспокоювати мене: – Та ти не журись. Тільки буде – я одразу принесу. Обов'язково принесу. Листи тепер, знаєш, як довго ходять?

Від дядька Пантелія я вирішив зайти до баби Дуньки, бо не був уже давно. Баба недолюблювала мене через матір, тому я й ходив до неї рідко. Мати була небажаною бабиною невісткою, баба не дозволяла батькові одружуватись із нею, бідною сиротою, без приданого. Та батько не послухався, одружився, ще й перейшов після весілля жити до неї. Тобто, як кажуть у нашому селі, пішов у приймаки. Це викликало ще дужчий бабин гнів. Тільки з появою на світ мене вона трохи змирилася, ми ходили на великі свята до баби й діда у гості. Проте в нашій хаті баба ніколи не була, навіть не ходила мимо двору.

Дід же Василь, мої дядьки й тітки, батькові брати і сестри, яких було аж шестеро, ставились до мене приязно. Але тоді майже всі розійшлися й роз'їхались по заробітках, і дід з бабою та однією з дочок, тіткою Дунькою, жили одні. Дід з тіткою працювали с сусідньому з нашим селом радгоспику, що мав дивну назву – Арпас, від сіл Лркадіївка й Паськівщина, між якими знаходився. Не знаю, що вони там робили, але сяк-так харчувалися самі й приносили щось увечері з'їсти бабі. Так що пригощати баба мене не мала чим, але я знав, що у них в саду є стара гілляста шовковиця, і теж рання, то, може б, вона дозволила нам з Галькою полазити по ній та пошукати стиглих ягід, бо після тих воловицьких шовковиць мені вже хотілося хоч що-небудь укинути в рот.

Проте не пощастило нам на шовковиці і в баби. Зайшли на подвір'я, а в хаті – голосіння. Голосили баба з тіткою Дунькою. «Чого це вони?» – подумав я.

Заходимо в хату, а на лаві дід Василь лежить. Мертвий. Невеличкий, висохлий і строгий, з задертою догори густою сивою бородою. В головах свічка, перед іконами лампадочка горить, а баба з тіткою Дунькою над ним голосять. Крім них, у хаті ще три бабці – сусідки стоять, теж сльози з очей витирають.

Я розгубився. Як же це так? Уже й дід помер? Був ніби недавно жвавий ще, щодня ходив у той Арпас з палицею. І, виходить, доходився свого. І його підстерегла кістлява смерть. Курив він, правда, багато, кашляв, але, звичайно, потерпав від голоду. Від нього й помер. Доконав діда голод, будь він тричі проклятий і ті, хто до нього довів!

Може, я й не зовсім так подумав тоді, але щось на зразок цього промайнуло в моїй голові. Просто не могло не промайнути, адже я багато пережив того дня, стільки смертей побачив. І день той став для мене не ясним і сонячним, а чорним як ніч. Чорним і проклятим.

Від жалю за дідом, від плачу баби з тіткою у мене на очі набігли сльози. А коли тітка Дунька підвела мене за руку до діда й заголосила, приказуючи: «Ой таточку, ой голубчику, та до вас же онук у гості прийшов, а ви веж його й небачите!» – я теж заплакав.