Алла Рогашко - Її сукня

«як же мені вибратися звідси? як потрапити до наступних дверей?»

«просто уяви себе біля них. сила думки — недооцінена річ у вашому світі…»

І дійсно. Чи не сила думки допомогла їй втрапити сюди?.. Заплющила очі, сконцентрувалась і… опинилась у білій неозорості, навпроти трьох дверей. Підійшла до других і торкнулась дверної ручки.

Без вагань і страху відчинила другі двері, однак… Однак за ними була суцільна чорнота. Рішучість умить відступила, натомість змінившись тривогою й острахом, що впевнено скрадалися в душу… Нерішуче стояла у дверному просвіті, вже ще тримаючись за ручку, й тепер уже сумнівалась. Може, час повертатися? А раптом там на неї чекає небезпека? Либонь, увійти належало лише у перші? Що ж робити? Озирнувшись, намагалась піймати слухом ритми, котрі супроводжували на шляху сюди. Проте було зовсім тихо…

«заходь, не бійся», — десь із глибини пітьми пролунав приємний жіночий голос.

Якусь хвилину ще вагаючись, усе ж обережно ступила у морок. Двері зачинилися. Умить відчула запаморочення; мабуть, від темряви й невідомості втратилось відчуття опори.

«йди. йди вперед», — знов озвався голос.

«де я?»

«ти все збагнеш сама…»

І Ніла пішла у невідомість. Голос, що супроводжував її, був спокійним, викликав довіру й надавав упевненості, що вона все чинить правильно, хоч поки уявлення не має, що на неї чекає. Проте раптом щось сталось, бо чимдалі рухалась уперед, тим дивніше почувалась, мовби занурюючись кудись углиб, туди, куди занурюватись може бути небезпечно. Нараз охопили відчуття — ціле плетиво відчуттів, настільки різних, але тісно пов’язаних між собою, що осягнути їх, чи бодай спробувати збагнути, не могла.

То був хаос. Він наскочив на неї зненацька, тож розгублено спинилась…

«просто дослухайся…»

«дослухатись до чого? цього незбагненного хаосу?!»

«у хаосі присутня гармонія, ти відчуєш її, лише якщо уважно дослухатимешся»

«як можна щось почути в хаосі?! це нереально!»

«усе відносно у всесвіті, все тісно переплетено між собою, усе складно та просто водночас… віднайди рівновагу й відчуєш у хаосі гармонію, бо в кожному хаосі є певний порядок, як і в порядку — хаос…»

Ніла поволі опанувала себе, відтак перед собою помітила стежку, що сірою смужкою проступила крізь темінь; довкола поволі проявлялися смарагдові зарості. Не роздумуючи, рушила вперед.

Це виявився лабіринт, оточений щільною невисокою огорожею з живоплоту, над яким нависала все та ж безкрайня пітьма.

За кілька метрів стежка роздвоїлась, а невдовзі з’явилося ще більше розвилок і ходів. Блукаючи ними, силкувалась не впадати у розпач, хоч була надто близька до нього.

Невідь-скільки часу минуло (відчуття часу тут не було), як у заростях з’явилось вікно. Підійшовши, недовірливо доторкнулася до нього, однак те міцно трималось у живоплоті. Мимоволі розчинила, й тієї ж миті звідти зринуло гілля дерева, на якому висіли великі спілі груші.

«заборонений плід?» — чомусь спало на думку.

Відповіді не було…

Любила груші. Не стримавшись, зірвала одну й надкусила. Солодка! Сік потік по підборіддю, обтерлась долонею і захоплено дивилась на це чудернацьке видовище.

Відволік пташиний спів. Озирнулась. Навпроти з’явилось ще одне, розчинене настіж вікно, з якого линуло сонячне світло. За ним розкинулась зелена нива; в небі кружляли, заливаючись у дивному співі, якісь химерні птахи, вельми схожі на ті, що вишиті на сукні. Відчула, що рука щось стискає. Це букет! Букет польових квітів — ромашки, волошки, маки…

Усе, як вона любить…

Лабіринт щез так само зненацька, як і з’явився, — Ніла вже була там, посеред ниви. Стояла втішена, вдихаючи на повні груди запах ще недостиглого колосся й духмяних квітів; відчуття умиротворення й свободи пронизувало усе єство.

Лиш тільки ступила крок, як опинилась у підземному поселенні, котре зринуло бозна-звідки. Якісь люди в брудному одязі, скорчившись, сиділи попід земляними стінами й перелякано глипали на неї. На мить здалось, що серед облич показалось обличчя бабусі. Але то лиш на мить. Війнуло небезпекою…

Відтак поволі брела безмежною пустелею. Нещадно палило сонце, гарячий пісок обпікав босі ноги. Несамовито хотілося пити, в роті мовби теж хтось посипав піском. Удалині, крізь тремтливе марево, проступило дерево. Там може бути вода!!! Чимдуж поспішила до нього. Однак чим ближче підходила, тим більше засмучувалась, бо це виявилось зовсім не деревом. Але там хтось сидів. Якийсь чоловік… Світла радість наповнила серце: та це ж Михайло!!! Ще трохи, й дійде до нього! Як же добре, що він тут!..