Алла Рогашко - Її сукня

— Що ж, юначе, можете вирушати додому, — ретельно оглянувши Сашка, резюмував. — Раз на тиждень навідуйтесь до мене на огляд, і за три місяці, якщо все буде добре, знімемо гіпс. Пильнуйте його, панночко, він ще доволі слабкий.

З лікарні вийшли разом: він — на милицях, вона — поволі йшла поруч.

Відповідь з видавництва надійшла швидко. Ніла не сподівалась на таку оперативність. «Ваш твір, пані Ніло, вартий уваги. Ми готові укласти з вами угоду на взаємовигідних умовах. Якщо ви згодні — за чотири місяці „Фатум“ буде на полицях книгарень …».

Так-так, а як же! Фатальні речі користуються попитом нині… Смерть актуальна. Життя у програші. Отакий парадокс.

У її житті парадоксів теж вистачало — вони просто-таки суцільні. Ще якихось кілька тижнів тому, лежачи в гарячих Денисових обіймах, не уявляла без нього життя. Його потужна енергетика, в яку з головою поринала, наче в круговерть, уже не діяла. Чому — не розуміла. Думала, це кохання з першого погляду. А тепер… тепер лише знала, що мусить йому щось сказати, якось пояснити, чому не можуть бути разом. Може, сказати правду? Що її долають думки про Сашка, якого майже не знає, але відчуває, що він — її людина, її чоловік. Хоч не тямить, звідки ці переконливі відчуття, вони зовсім не розмовляють про кохання чи близькість поміж ними, досі навіть натяку на те не було. На цьому короткому проміжку життя раціональність, яка й так не дуже була їй притаманна, взагалі безслідно щезла… Однак відчувала, що всі ті розмови про близькість поміж ними й теплі, ніжні почуття таки велись. Але велись… мовчки, самими лиш очима, котрі можуть повідати більше, ніж слова. Набагато більше… У них взагалі можна прочитати все. Бо в очах — Душа! А те, про що волає душа, не приховаєш навіть за мовчанням…

— Знаєш, як відцвітає квітка кактуса ехінопсиса? Спочатку в’яне маточка з тичинками й одразу зникає запах. Зовні це поки непомітно і квітка виглядає ніби так само гарно, але насправді процес помирання вже розпочався… Затим в’януть пелюстки. І все відбувається дуже швидко, бо цвіте ехінопсис усього добу. Зрештою за дві години зів’ялий згорточок жалюгідно звисає з кактуса. Видовище дуже страхітливе і пронизливо-сумне насправді. Так фантастично квітнути й так швидко померти…

Розповідав усілякі абстрактні історії і жодного разу — про себе.

Не розпитувала. Просто слухала і намагалась вловити те, що ховав між рядків.

— Скажи, ти тоді так і не відповіла… чому приходила до мене? — спитав, пильно глянувши у вічі. — Ти ж мене зовсім не знаєш…

Його голос ледь помітно здригнувся, але відчула це.

— Я не знаю. Справді, не знаю.

— Ти дивна.

— Так, а ось це мені добре відомо: суцільні протиріччя й парадокси.

— Я теж чудернацький. Розповім — не повіриш.

— Справді? Цікаво…

— Так, щось у цьому є… Підійди до мене ближче. Якби міг ліпше ходити, повір, сам би підійшов, — усміхнувся. — А так це виглядатиме кумедно: він героїчно шкутильгає на милицях, щоб поцілувати її!

— Ти хочеш мене поцілувати?

— Ти здивована?

Підійшла до нього, доторкнулась долонями неголеного щетинистого обличчя. Відчула його тепле дихання і заплющила очі. Щось кольнуло всередині, розливши щемливе тепло і дивний спокій, яких не знала дотепер.

— Ні. Не здивована, — прошепотіла.

Ніла поверталась додому іншою. Щось змінилось. Вони змінились. Відчули поміж собою таку близькість… немов усередині їхніх душ розлилась тепла річка, а на споді забило джерело… мовби доторкнулись до чогось справжнього, потаємного і вічного… разом…

Раптом пам’ять розітнули химерні ритми, що відстукувала ногами під час магічно-сакрального обряду прабабуся. Ті ритми нараз перетнули ще одні — які відбивав по днищу відра старець, що завше сидів поблизу зупинки. Ритми були однакові!!! Невже поміж цим є якийсь зв’язок?!!

Він складав шматки картону в сумку, коли підходила до зупинки. Відчувши її за спиною, озирнувся і пильно на неї подивився.

— Я знав, що ти прийдеш до мене, Ніло, — озвався стиха. — Я чекав тебе.

— Ви… ви знали?.. Як?..

— Просто знав. Ходімо.

Взяв сумку, підійняв із землі капелюха з кількома гривнями й пішов уздовж вулиці. Ніла поспішила за ним. Невдовзі звернули у невеличкий провулок і зупинились коло розлогої липи.

— У тебе вселялась душа твоєї померлої прародички. Ти пережила деякі моменти її життя, ті, які вона хотіла показати тобі. Це називають «мандрами душі».