Алла Рогашко - Її сукня

«мені час іти»

Ніла напружилась і нарешті розтулила повіки.

«ти дуже гарна…»

Сумні очі кольору какао наповнилися слізьми.

«прощавай!»

«ти вже не приходитимеш?..»

«приходитиму. але не так часто — тепер ти знаєш те, що я хотіла тобі повідати, довго ж я не могла пробитися до тебе, ти не підпускала мене, але мені це таки вдалось — нам вдалось, бо якби не ти, сама би я не змогла цього досягнути»

«чому ти плачеш?»

«прощавай!»

«прощавай… дякую тобі…»

Вона відхилилась від Ніли й почала поволі віддалятися. Нілина рука мимоволі здригнулась і вона остаточно прокинулась. По щоках текли гарячі сльози. Сльози полегшення і прозріння.

Хіба ж могла припустити, що все обернеться саме так? Хіба ж могла? Що жінка, котра вселяла в неї тваринний жах, виявиться її прабабусею, яка хоче їй лише добра… Увесь цей час вона жила в страху, замість того, щоби відчути те, що та прагнула їй сказати.

Якби ж було знати…

Звісно, питань і незрозумілостей лишилось чимало, вона явно недоговорює, і недоговорює щось дуже важливе, мовби боїться…

Та головне — життя триває!!! А ще в неї є купа планів, які вона негайно, просто зараз почне втілювати!

Лікарняну палату заливали сонячні промені. Олександр Бондарчук нетерпляче чекав на лікаря, після обходу поспішить додому. Звісно, «поспішить» — це так, образно кажучи, бо принаймні місяців зо три, доки не знімуть гіпс, він шкутильгатиме на цих чудових милицях. Але насправді це такий дріб’язок — його ж могло й не бути тепер, дивом лишився живим…

Думки займала дівчина, котра викликала швидку тієї фатальної ночі. З тих нічних подій нічого не пам’ятає, лише як їхав, потужний удар і… суцільна темрява, в яку провалився і довго-довго летів, аж доки не побачив світло, а в ньому — обличчя медсестри.

Коли отямився, медсестра заговорила з ним, мовляв, дівчина твоя гарненька. Яка ще дівчина? Ніякої дівчини в нього немає, подумки здивувався, проте відповісти не міг. Вона ж продовжувала свою розповідь: «Приїхала тоді з тобою на швидкій, так хвилювалася за тебе, всю ніч поряд просиділа. Точно любить тебе, чоловіче, бережи її, бо таких мало».

Не міг сперечатися. А потім вона й справді прийшла. Дивакувата трохи, але… якби була звичайною, то хіба би прийшла до нього? Ну хто він їй такий? Випадковий незнайомець, автівка якого в’їхала у дерево під її вікном! Хіба вона зобов’язана йому чимось, чи, може, винна в тому, що те кляте дерево росте саме під її вікном? А прийшла чомусь.

Приходила кілька разів. Сідала поруч, стискала його руку своїми теплими долонями і дивилась так сумовито-сумовито, мовби він справді їй близький. Не перекинулись жодним словом, бо тоді ще не міг говорити, а вона мовчала. Але так затишно було, так добре, коли сиділа поруч!

Кілька днів дівчина не з’являлась. Мабуть, уже й не прийде. А шкода…

Ніла прошмигнула до палати і першої ж миті розгублено спинилась, але, побачивши його зелені очі, всміхнулась: це точно ВІН. Вона ж бо бачила його голову лише в бинтах, тому як виглядає, уявлення не мала. А нічого такий — не вродливець, але гарненький. Ці його очі…

— Привіт! Ось ти який, Сашко…

— Привіт! Трохи ще пожмаканий, зате нарешті можу говорити, — всміхнувся. — А тебе як звати, моя нічна рятівнице?

— Ніла.

— Дуже приємно, Ніло. Думав, уже не побачу тебе… Мене мають виписати зараз.

— Я рада, що встигла. Рада бачити тебе без цих жахливих бинтів і чути твій голос.

— Чому ти приходила до мене?

Замислилась. А й справді: чому вона зараз тут? Він же зовсім чужий їй, вона не знає його ні на крихту, може, він бандит, за яким полювала міліція, а він утікав і врізався машиною в дерево? Чи злодій, що пограбував банк, і тепер його переведуть із палати в тюремну камеру. А може… Ні. Ніякий він не грабіжник і не бандит. Якесь шосте чуття підказувало — ні, наполягало! — що мусить бути тут, поруч із ним. І дати якесь раціональне пояснення цьому, на жаль, не може. Тому просто смикнула плечем і відвела розгублений погляд у вікно.

— По тебе… по тебе хтось має прийти?

— Ні. Не має.

— Ага… добре… Не в сенсі…

— Я розумію, — всміхнувся.

Тихий голос дівчини якось заспокійливо діяв на нього.

— Тієї ночі…

— Я не хочу про це зараз, Ніло, вибач.

— Так, розумію. Вибач ти.

— Я все тобі розповім. Обов’язково розповім, але не зараз. Пізніше. Якщо ти, звісно, ще захочеш мене бачити пізніше.

Усміхнулась і схилила голову. А відповісти не встигла, бо двері розчинились і до палати, війнувши полами білосніжного халата, ввійшов лікар.