Люко Дашвар - Село не люди

— Добре, то й добре. Я додому… Катя, тебе провести?

— Ходім. Ішли темною вулицею Імені Леніна мовчки.

Нарешті Сашко кашлянув, обійняв Катерину.

— Можна?..

— Та хай… — Катерина всміхнулася, і Сашко враз став хоробрішим.

— Кать… Як мені буде шістнадцять, я на тобі женитися задумав.

— Ото дурний! — Катерина розсміялася.

— А що?.. Будемо спати в одному ліжку… Дітей заведемо.

Порожній будинок відремонтуємо й житимемо… Я комбайнер нормальний, усі кажуть. Я з тобою… по-дорослому буду.

— Я оце «по-дорослому» щоночі вдома бачу. Таткові воно, може, й добре, а мамку шкода. Вона, бідна, за день накрутиться і проситься: «Льончику, любчику, давай спати», а він їй: «Та коли ти вже, їй-бо, наспишся, Дарино! Ану ходи до мене, бо як вріжу…»

— То твої… щоночі?

— Ну, майже… Одна радість — як татко п'яний. Приповзе, вирубиться, мамці — рай!

— А мій… маманю… не того. Ну, не дістає. Навпаки. Вона серед ночі, чую, шепоче йому: «Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш… Ну, чого тобі ще треба?! Чого відвертаєшся?!» А батько: «Вигадуєш дурне! Утомився я, Раю. Не стоїть у мене». — І чого підслуховуєш?

— А сама…

Катерина плечима знизала.

— Ну, я пішла… До школи завтра йдеш?

— Піду. Випускний клас. Тре' старатися.

— А куди після дев'ятого?

— Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.

— Та знаю я ваше поле. Самі бур'яни.

— То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося… Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.

— От ти дурний! Одне в голові.

Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться.

Сповзла з ліжка і — за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.

Нікого. Сіла.

— Що ж то воно було?.. І до хати — по росі босими ногами.

Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п'яний татко. Катерина всунула ноги у Гумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і вибігла з дому.

— Чи подивитися?.. І городами — до дороги на курган.

А ніч же світла — як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними — так тихо, як може бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. І поля ніхто не сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.

Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя — до зірок.

— А раптом — сліпа?.. Килино! Килино! А раптом — сліпа?.. І ніби у відповідь хтось ізгори: — Іди вже…

— Піду…

Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле засіяти. І тільки рахувати взявся, як біля копи — тихі кроки.

— Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?! Висмикнув Роман із копи товсту палицю, потім другу.

— Ну, ходіть до мене! Ходіть! — шепотів люто.

— Дядьку Романе…

Почув тоненький голосок — і впав під копу.

— Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!

— Дядьку Романе… — Катерина стояла неподалік копи і чо'сь боялася підійти ближче.

— Йо! Та це ж вона! — Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов із-за копи.

— О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино? Катерина почервоніла, бровки насупила.

— Якби ж сама знала? Ноги привели…

Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.

— Дитино золота! Русалонько…

— Ой! Дядьку Романе, не підходьте! — перелякалася.

— Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку.

Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…

— От якби стоячки…

— Не бійся.

— Добре, добре.

Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.

— Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло.

Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!

— Так то була… не любов?

— Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.

Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.

— А може… не стоїть уже?

Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.

— От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.

— У вас є тітка Рая, дядьку Романе.

— Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?

— Не знаю… Як сліпа.

— А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.

— Справді?

— А як сама…