Люко Дашвар - Село не люди

На ранок усі три біля постаменту зустрілися. Алка — насторожена. То на Катерину, то на Раїсу зиркає. У будь-яку мить розбороняти готова.

Раїса повітря набрала:

— Знаю… Романа мого любила.

— Чого ж — «любила»… І зараз люблю. І любитиму, аж поки на небесах не стрінемося.

Алка задихнулася, кудись убік дивиться, аби сліз не показувати.

Раїса всміхнулася сумно. А Катерина — далі:

— Вибачайте нас із дядьком Романом, тітка Раїса. Оце як говорю з ним, він усе просить: «Перекажи Раїсі, що менш за все хотів її скривдити… Хороша вона». Із небес Катерині татків голос: «От яка ти, доню! Хіба Роман так казав?.. Казав — «хороша вона, та не моя», а ти перекрутила».

Раїса щось мовити хотіла, та Катерина — голову догори:

— Не можна всього казати. Бог розсердиться. І пішла далі каміння збирати. Обернулася:

— Могла б вам допомогти, якщо треба?

— Раїсі хату тре' допомогти злампічити, — сказала Алка.

— Добре. Допоможу.

Наприкінці теплого березня Ігор Богданович Крупка став сіпати Дениса — поїхали на курган та й поїхали!

— Хай земля прогріється, — Денис йому. — Так рвешся, ніби там загін археологів уже копирсається.

— А ти, брате, розслабився! — нервував Ігор. — Що знають двоє, то знають усі.

Зібралися.

— Хоч би людей не було, — Денис.

— Хоч би… — Ігор.

До батька перед експедицією забіг:

— Тату, відкриваю тобі таємницю.

— Какую? — байдужим голосом запитав професор.

— Я знайшов унікальний курган… Це тобі не манго!

— Да как ты смеешь! — вилупив очі професор. — Ты — не патриот! Тебя испоганила твоя московская юность… — І дитинство, — нагадав Ігор. — То про курган розказати?

— Расскажи своей матери, — відрубав професор.

Крупка-молодший почухав лисину і пішов.

До Килимівки дісталися без пригод. Заночували в Марусі зі Степаном. Акордеон слухали. Денис поїв хазяїв коньяком і все співчутливо кивав головою, коли Маруся розповідала про пожежу в Шанівці.

— Отже, нікого не лишилося? — спитав. — Померло село…

— Чого? Є люди…

— Невже? — вразився Ігор.

— Так. Дві жіночки й дівчинка. — І що ж вони там утрьох роблять? Це ж… ані даху над головою, ні світла… Узагалі нічого.

— Земля під ногами є? Є, — сказав Степан. — А решта — наживне.

— Я так і знав! Так і знав! — нервував Крупка-молодший, коли наступного дня вони їхали Денисовим джипом прямісінько до Шанівки.

— Та чого ти переймаєшся? — дивувався Денис. — Це навіть добре, що є робочі руки. Наймемо тих жінок… Та й зупинитися десь треба…

Джип доїхав до краю села. Став. Денис із Ігором вийшли.

— Твою мать… — прошепотів Денис, дивлячися на веселу зелену травицю, що лізла з усіх усюдів, на перші квіти на зруйнованих подвір'ях… — Яка ж це сила — природа! Яке ж божественне, яке ж неймовірно, відчайдушно красиве це згарище, це покинуте людьми місце… Симфонія… Царина забуття… Долина монстрів…

— Техніка розриву! — нагадав Ігор і показав на двох жінок, що разом тягли вулицею Імені Леніна важкий мішок. Одна — велика, мов гора, друга — худа і чорна, мов те згарище.

— А ось і аборигени! — плюнув Денис. Перший до жінок поспішив.

— Доброго дня, — привітався. — А скажіть, чи нема тут хати вцілілої? Ми вчені, будемо курган вивчати.

— Та пам'ятаємо ми вас, — Алка. — Восени були. А хат цілих нема.

— У вас велика машина, — підказала Раїса. — У ній можете ночувати…

— Та якось… — Денис плечима знизав.

— «Якось» краще, ніж «ніяк»… — Алка йому. Ігор озирнувся. Мазанку на пагорбі помітив.

— А он хата ціла…

— Мазанка? — перепитала Алка. — Ні, панове, вам туди не можна.

— Чому?

— Катерина там живе.

— Катерина? — Ігор пожвавішав. — Чи не Льонькина з Дариною донька?

— Вона…

— От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві гостювала, так я її приймав, мов королеву…

Тепер її черга.

— Ну, ну… — сказала Алка. — Йдіть… І джип загуркотів до пагорба.

Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:

— Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.

— У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, — Раїса.

— А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.

— Гарне, — усміхнулася й Раїса.

Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Ігором не можуть. Собаки, як дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:

— Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени…

Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до Ігора: