Люко Дашвар - Село не люди

— Чому?

— Таж із батьками спершу поговори…

Катерина прокинулася серед ночі — піт чоло заливає. У фетрові чобітки — Ганин подарунок — ускочила. Кожуха вхопила. До Шанівки побігла. Падала, підхоплювалася, знову падала, бо від сліз дороги не бачила.

— Мамо! Мамо золота! Скажи, що Сашка бреше! Скажи… Люба моя! Таточку!

До двору розбитого добігла. Хрест біля корівника хитається.

— Мамо! Матусю! Таточку! — зашепотіла. І — страшно… Мороз під кожухом ворушиться.

Аж із-під купи каміння — голоси.

— Та ви живі тут! — жахнулася.

Темно. Вітер гуде, а Катерина знай каміння відкидає:

— Потерпіть мені… Потерпіть, золоті мої… — голова обертом, обертом.

Просто на каміння і впала.

Аж — по голові мама рукою водить:

— Доню, я тут…

— Мамо моя золота… Ти жива? Так я і знала. Сашка хоч і добрий хлопець, але ж — брехуняка!

— Добрий хлопець. Добрий… — мама їй. І татко поруч став. Тверезий. Зовсім тверезий. І не тхне від нього зовсім.

— Ти хоч ліфчика носиш? — усміхнувся.

— От би тобі, Льончику, всі жіночі секрети знати! — мамка всміхається. — Краще скажи дитині головне, що вона знати повинна.

— Сама скажи, — татко пручається.

— Та кажіть уже, бо серце вистрибує, — Катерина їм.

Мамка посмішки не лишає, нахилилася до доньки ближче:

— Не тре', люба, каміння розкидати.

— Чому?

— Тут наш останній притулок і захисток. Обійнялися… Добре нам, доню. Хата рідна… Село рідне… Земля рідна… А тепер і ти поруч. Із часом каміння щільніше ляже… А ти ще зверху поклади…

— Нащо?

— Курган буде, доню. Колись дівча самотнє затужить, на курган вилізе… А з кургану ж… — …Цілий світ, — Катерина їй.

Довго мовчали.

— Розумна в нас донька, Дарка! — подав голос татко.

— То ви… померли? — наважилася Катерина.

— Померли, доню… Та так красно померли, — мамка їй. — Обійнялися, у кімнатці твоїй тепло було. Аж пашіло. Поснули… Хіба не гарно?

— То й мене до себе беріть, — заплакала Катерина. — Килина на небесах, і дядько Роман, і Сашка, і ви з татком. Навіть Ничипорисі випало. Чим я гірша?

— Дурна в нас донька, Дарка! — сказав татко. А мамка розсміялася:

— Тобі, Льончику, все не так!

Та доньці:

— Не мені, люба, віжки натягувати. На все є Бог. Дав життя — дякуй. Забере до себе — не сумуй. Чуєш? І зараз — не сумуй. Ми з татком тут… поряд… На сторожі будемо. — І говоритиму з вами? І бачити вас буду? — Катерина мамці.

— Звісно, люба. Ти в нас тепер не тільки очима бачиш.

То доля.

По голові Катерині — холод: то мамка руку відняла. І — тануть, тануть обоє. І мамка. І татко.

Катерина з каміння підвестися силкується, голова болить. Ніч ніби ще темнішою стала.

— Мамо! Таточку! Де ви? Чи привиділося?

— Тут ми, люба… Не хвилюйся. Катерина голову опустила.

— Мамо! Мамо золота… Скажи… А чи татко знає…

— Про Романа? — татко їй.

Тихо так, ледь чутно:

— Знаю…

— Ти, таточку, на мене не сердься… — Катерина йому.

— Хитра в нас донька, Дарка! — почулося серед каміння.

— Льончику! Льончику! Та скажи ж дитині, що не сердишся.

Бач, як засумувала, — вітерцем над камінням.

— Сама скажи! Ти ж у нас язиката…

— Таж дитина тебе питає…

— Звісно, не серджуся…

Алка Залусківська довго до Килининої мазанки збиралася. Сумніви заїли. Страх брав. Та врешті втрапила якось у Килимівку ранком, день — попереду…

— Піду, — вирішила.

Та — через поле навпростець. Рідну згорілу Шанівку обійти не змогла. Спочатку — туди. Добрьохала, край вулиці Імені Леніна стала.

— Та що ж тут коїться?! — переляк у голосі. А Алка ж — не боязка жінка.

Пішла вулицею імені Леніна.

— Та що ж це? Що?

Шанівська вулиця чистою стала, мов корова її вилизала. Ні тобі камінця, ні гілки, ні розшматованого одягу, який кидали шанівці, коли бігли з рідного села світ за очі. Від зруйнованих хат — тільки стіни. А замість Льонькиної з Дариною хати — велика купа каміння. Не купа — гора. Поруч із горою — хрест.

— Оце ніби хтось із усієї Шанівки сюди каміння позносив, — уразилася Алка.

Озирнулася.

— Е-ге-гей! Є тут хто живий?

Тихо. Від Льонькиного й Дарчиного двору худий пес виліз. — І що ти тут стережеш, бідолахо?! — прошепотіла Алка. Скільки до Килининої мазанки йшла, стільки стояла перед очима та гора, хрест і чиста порожня вулиця…

— Шанівка моя рідненька… — ледь утримала сльозу.

Біля Килининої мазанки крутилися двійко молодих собак. Алку побачили — загарчали, проте не рвуться. Стоять, розглядають.