Люко Дашвар - Село не люди

— Эта мерзавка пыталась совратить твоего отца!

— Де вона?! — загорлав Крупка-молодший.

— Сбежала! И нас тоже обокрала. Папиного мопса прихватила. Какая черная неблагодарность!

Крупка-молодший сів прямо на підлогу й завив.

— Ненавижу! Ненавижу! — чогось перейшов на російську.

— Что случилось? — визирнув із кабінету професор.

— Мерзавка, которая тебя совращала, обокрала Игоречка! — пояснила Тася. Схопилася за серце: — Где валидол?

— Куди вона пішла? — Ігор підвівся. Розгублено озирався, ніби Катя десь зовсім поряд.

— А кто ее знает?! Бродяжка и есть бродяжка, — сказала Тася. — Обедать будешь?

Крупка послав маму разом із батьком-професором під три чорти й вилетів на вулицю.

Мело. Присів на низький парканчик, де раніше сиділа Катерина.

— Я цього не переживу… — прошепотів.

Пішов. Одного хотів: швидше дістатися дому, пригорнутися до Жанночки, обцілувати її смачне тіло, а краще б — хай вона…

До квартири доплентався. Дзвонив, дзвонив… Ключами відімкнув. Темно. Тихо. Ані звуку. Ані шурхоту найменшого.

Навпомацки увійшов. Світло увімкнув. Дверцята порожньої шафи, де ще вранці красувалася блакитна, як мрія, шуба, рипнули. На порожніх полицях — сліди термінової евакуації залишків Крупчиної колекції. І записка на столі:

Люблю. До міліції звертатися не раджу. Життя одне. Проживи його щедро.

Навіки твоя Жанна.

Крупка зім'яв записку, запхнув у рота і проковтнув.

Аж коли у горлі застряг клубок, допіру тоді зрозумів, що зробив. Скрутився на дивані, мов цуценя, і тихенько заплакав.

До ясного ранку Катерина блукала вулицями столиці. Мопсик то біг поруч, то на руки просився. — Чудний ти мій! — синіми од морозу руками Катерина притискала собача до себе. — От і не одна я… До села б добратися…

На ранок опинилася біля мосту через Дніпро. Стала. Чи на лівий берег іти? Чи в інший бік?

А позаду хтось — човг, човг. Озирнулася — маля рочків шести-семи. Розхристане, брудне.

— Дай поїсти! — криконуло хоробро.

— Нема в мене…

— Дай хоч собаку погладити…

— Гладь…

Маля до Катерини підбігло. Носом шморгає. Ручку до мопсика простягнуло. Мопсик зосередився, але не пручається. Дозволяє.

— Ти чого так рано містом швендяєш? — маля питає.

— А ти хто? — Катя йому. — Дівча чи хлопчик?

— Я? Вітька! Яке я тобі дівча! — образилося маля. Як штурхоне Катерину ліктем у бік!

— Ти чого? — Катерина йому. Мопсик вишкірився.

— А не обзивайся! — і маля пішло геть.

— Стій! Чуєш? — гукає Катерина. Маля зупинилося.

— Не знаєш, як із міста вибратися?

— То ти теж безпритульна? — маля глянуло на Катерину з розумінням. — А пішли до нас! Ми не які-небудь, не каналізаційні… У нас своя хата! У нас тепло… Тільки їсти нема чого.

— Куди це?

Маля ще раз підтерло носа й пішло. Катерина за ним. Міст обійшли, на гору трохи подерлися. Серед голих дерев — землянка.

Влізли. Справжня піч-буржуйка посередині гуде, тепло…

Як же тепло! Замість меблів — ящики. На земляній підлозі — щось плетене, певно, колись килимом звалося. І люди… Троє хлопчаків одних із Катериною літ. Дівка, здорова, як кобила. І баба стара. Зовсім стара. Без зубів.

— Тебе, сученя, тільки по їжу й посилати! — вилаялася кобила. — Кого привів?

— Хай погріється, чуєш, Славко?! — тупонуло ногою в розірваній кросівці маля. — Кидати чи що?

— Гроші маєш? — підступилася до Катерини Славка. Катерина очі відвела:

— Ні…

— А що маєш?

Катерина рюкзака з плечей скинула.

— Беріть… Мої й згодиться.

Маля першим рюкзак розграбувало. Серед барвистих Жанноччиних уборів знайшло вовняного светра.

— Моє, моє…

Навіть беззуба баба ворухнулася.

— Дайте й мені хоч щось…

Бабі дали прозорого шалика з орґанзи.

Славка виборола більшу частину Жанноччиного вбрання.

Щось на себе напхала, решту згорнула в хустку, підвелася:

— Піду… Може, харчів принесу…

А хлопці все сиділи, як колоди.

— А чого це вони? — спитала Катерина малого Вітьку.

— Хімікатів наїлися… Півночі блювали, а тепер заклякли і сидять, як дурні. Хоч би подохли!

— Нащо таке кажеш? — перелякалася Катерина.

— Жопа від них болить, — признався малий Вітько.

— Б'ють?

Маля зиркнуло на Катерину — так дорослі на дітей дивляться.

— Бабою гидують, Славка не дається, а мене скрутять і шоркають по черзі… — зітхнув. — Ти звідки така вилізла? — Із Шанівки… Оце б мені до села добратися…

Вітька всміхнувся, погладив мопсика: