Люко Дашвар - Село не люди

Залусківский кашлянув.

— Слухайте, баби, що буде. Дівку покарати треба. Нащо нам у Шанівці такі паскуди?! Ви добре розсудили — не тре' поки нікому казати. Спочатку кару придумати, а вже потім…

Щоб не відвертілася.

Ничипориха активно головою затрясла: мовляв, буде зроблено.

— Райку! Райку тре' до помсти залучити! — прошепотіла, як партизанка у засідці. — Райка найбільш постраждала!

— Не час іще… — постановив Залусківський.

Щось собі покумекав. Матюкнувся.

— М-да, час… Кожної години щось нове дізнаєшся, мать його! І чорт його знає, як воно обернеться, — сказав. — Ні, тут і зволікати не можна. Оце три дні нам…

— На що? — не зрозуміла Тамарка.

— На план, — здогадалася Ничипориха.

Очі заблищали: старе як мале — аби гратися. — Є у мене вже план. Спалити їхню хату на попіл, із села вигнати голими й босими. І Катьку, і Льоньку з Дариною.

З бісівськими виродками завжди так чинили. Спалити — і геть.

— Нормально, — погодився Залусківський. — Завтра, бабо, заманіть Раїсу до себе ввечері. Обговоримо. Щоб… теє… як по маслу.

Тамарка слухала і зайвий раз переконувалася: ох і діловий мужик цей Ванька Залусківський! Ох і діловий. А значить, вишкрібати з себе його нащадків доведеться ще не раз.

Тривога гризла мамці серце: з дня Романової смерті Катерина жодного разу з хати не вийшла.

На похорон не пішла.

— Однаково попрощатися не дадуть, — сказала якось незвично, по-дорослому.

Мамка перехрестилася: мабуть, починає розуміти, що час пустити в серце забуття.

Наступного дня як лягла на постіль, так і не ворухнулась.

— Думатиму, — сказала.

— Про Романа? — мамка все гадала, які слова знайти, аби вмовити доньку відпустити серце.

Катерина всміхнулася.

— Про дядька Романа я весь час думаю, а зараз мені тре' Залусківського вбити.

Мамку аж перекосило.

— Та годі вже дурне у голові молотити! Мо' тобі взагалі усе привиділося…

— Не привиділося. От коли ми з дядьком Романом попрощалися…

Мамка — вухам не повірила. Катерину за плечі вхопила — як трусоне!

— То ти була в нього?! Була… Доню, ти ж клялася, що не підеш! Ти ж клялася…

Заридала.

— Що ж ти наробила?..

— Та не бачив ніхто, — Катерина їй.

— Як то не бачив?! Людей було — повна хата! Куди усі поділися?

— Таж точно. Залусківський прийшов, усіх чисто вигнав, тітку Раїсу на кухню гукнув для розмови. Ничипориха дременула кудись, і я одна лишилася… — І що? — крізь сльози прошепотіла мамка. — І тут дядько Роман очі розкрив. На мене дивиться, а я йому… Поклялася, що любитиму вічно. І він — мені…

— Ну, йому-то… — не втрималася мамка.

— А потім шепоче: «Мовчи… Мовчи…»

Мамка швидко зорієнтувалася.

— От і слухай Романа, якщо любиш! Мовчи… Чуєш? І про любов свою бідолашну, і про Залусківського…

Поговорили — і кожна за своє. Катерина лежить і ніяк придумати не може, як же Залусківського покарати. А мамці голова обертом од тривоги. «А раптом хтось чув розмову Романа з Катериною? Що буде? Сорому ж — на весь світ!»

За тиждень після похорону мамчині побоювання переросли у стійке передчуття жахливої біди. Якось увечері, коли холодний вітер збивав із ніг, до їхнього дому приповзла квола Раїса. За огорожу вчепилася і закричала, як скажена:

— Катю, доню! Прийшла тобі пісеньку заспівати! І як загорлає — де й сили взяла:

Татко п'яний із хати виліз:

— Ой, добре співаєш, Раїсо! Заходь до нас… Пом'янемо… того… чи що?

Раїса від огорожі не відчіпляється.

— Хоч іще? То слухай…

І як розреготалася!.. А вітер — і собі. Аж закрутило. Огорожа разом із Раїсою і повалилася. Лежить Раїса просто на землі та страшно регоче.

Татко до неї — ступає, хитається:

— Ах ти ж сука! Прийшла мені тут паркани ламати?! Та я тебе зараз…

Мамка ледь устигла його відтягти. Татка втришия — до хати. До Раїси підійшла.

— Чого це ти, голубонько?.. — говорить, а голос тремтить. — Дай, допоможу піднятися…

— Поклали мого синочка і чоловіка у землю, а зараз і мені допомогти хочете? — прошепотіла Раїса і знов — як розрегочеться! Очі скажені…

— Та що ти кажеш? Чого це ти?! — мамку трусонуло.