Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Дівчина поринула в оповідання, заздалегідь знаючи, що ось-ось з’явиться відчуття занурення в чуже життя, яке простяглося на ділянку довжиною в двадцять років, її тіло наповниться реченнями та миттєвостями, поважчає, наче голова, в якій причаїлися забуті сни.

Війська понад місяць облягали гірське італійське містечко, котре стояло на варті північно-західного шляху, загороджувальний вогонь сфокусувався на захованих серед яблуневих і сливових садів чоловічому монастирі та двох віллах. На одній із них, віллі Медічі, мешкали генерали. Трохи далі була вілла Сан-Джироламо — колишній жіночий монастир, чиї фортецеподібні стіни з бійницями стали останньою схованкою для німецької армії. Тут розмістилася сотня військових. Коли містечко на пагорбах почало розриватися від пострілів на шматки, наче кораблі під час морського бою, солдати рушили з казарменних наметів, встановлених у саду, до вже й так переповнених спалень старого монастиря. Вибухи зруйнували не лише частину каплички, а й горішній поверх вілли. Коли будинок нарешті перейшов до союзників і вони влаштували тут шпиталь, сходи на третій поверх запломбували, хоча деяким частинам комина й даху вдалося пережити ті моторошні події.

Медсестра та її англійський пацієнт наполягли на тому, щоб залишитися тут, коли усіх інших евакуювали до безпечніших південних територій. Увесь цей час вони страшенно мерзли, бо будинок було знеструмлено. У деяких кімнатах з боку долини бракувало стін. Вона відчиняла двері до них і бачила тільки вкриті листям, просяклі вологою ліжка, котрі змерзло щулилися в кутку. Інші ж двері відчинялися просто на вулицю. Кімнати перетворилися на відкриті пташники.

Вогонь пожер нижні східці ще до того, як солдати пішли геть. Вона принесла з бібліотеки двадцять книжок, прибила їх до залишків дерева і відновила таким чином дві сходинки. Більшість стільців вона спалила, щоб зігрітися. Залишилося ще крісло в бібліотеці, проте воно завжди було мокре, всотувало в себе всю ту воду нічних злив, котра потрапляла до кімнати крізь дірку від мінометного обстрілу. У квітні 1945-го вогню уникло тільки те, що було мокрим. Залишилося кілька ліжок. Втім, медсестра полюбляла кочувати кімнатами разом з матрацом чи підвісним ліжком, деколи ночувала в кімнаті англійського пацієнта, деколи — у коридорі, залежно від температури, освітлення чи вітру. Зранку вона скручувала свій матрац і перев’язувала шворкою. Тепер потеплішало, тож дівчина змогла відчинити більше кімнат, провітрити темні закапелки, дозволити сонячному світлу висушити усю вологу. Часом відчиняла двері й спала в кімнатах, котрі не мали стін. Лягала на солом’яний матрац на краю кімнати і, якщо просиналася від грому чи блискавки, дивилася, як мерехтять зорі й повзуть кудись хмари. Їй було двадцять, і в такі моменти дівчині вдавалося залишатися безрозсудною й безтурботною, відкидати своє занепокоєння замінованою бібліотекою чи громом, який змушував здригатися вночі. Постійне переховування в темних холодних місцях впродовж кількох останніх місяців виснажило її. Вона заходила до засмальцьованих солдатами кімнат, до залів, чиє умеблювання згоріло разом із ними. Прибирала листя, відмивала лайно та сечу, відшкрібала обвуглені столи. Дівчина жила, ніби волоцюга, а трохи далі королем спочивав на ліжку англійський пацієнт.

Ззовні це місце здавалося пусткою. Відкриті сходи щезали в повітрі, їхні бильця звисали. Доводилося харчуватися грубою їжею, але так було безпечніше. Остерігаючись бандитів, які знищували все на своєму шляху, вони запалювали свічки вночі лише за необхідності. Їх рятував той простий факт, що вілла здавалася зруйнованою. Але дівчина почувалася тут захищеною, наполовину дорослою й наполовину дитиною. Переживши лихоліття війни, вона встановила для себе кілька простих правил. Більше ніхто не змусить її служити на благо цілого людства. Вона доглядатиме тільки обпеченого пацієнта. Вона читатиме йому, митиме його й даватиме йому щоденну дозу морфію — вона пов’язана тільки з ним.

Дівчина працювала на городі й у саду. Принесла зі зруйнованої каплички розп’яття заввишки шість футів [7] Приблизно 180 см. і спробувала зробити опудало, щоби вберегти від птахів грядки, почепивши на нього порожні бляшанки від сардин, які брязкотіли і калатали від кожного подмуху вітру. Кам’яна доріжка привела медсестру до освітленої свічкою келії, де вона зберігала акуратно запаковану валізу з кількома листами, деяким одягом і металевою коробкою, повною медичних інструментів. Дівчина прибрала невеликий шматочок вілли й усе це зможе спалити, якщо тільки схоче.