Руслан Горовий - Казки на ніч [збірник]

— Тут побудь поки, — сказав командир Вадіку. — Я пришлю когось із запчастинами, а ти поки пошамань із проводкою.

Через три дні, з’ївши увесь сухпай, Вадік уперше навідався в караулку до віськової частини. Його відвели до командира і після півгодинної бесіди поставили на довольствіє. Окрім усього, командир обіцяв з’ясувати, що там Вадікове керівництво собі думає.

Однак уночі частину підняли за тривогою і командир з кількома десятками вояків кудись гайнули.

Ще тиждень Вадік колупався в проводці, чекаючи на повернення командира. У якийсь момент Краз таки завівся. І вчасно, бо вночі в кабіні було вже холодно.

Командир повернувся. Злий, бо ж втратив кількох пацанів. Однак на Вадіка не зірвався. Зціпивши зуби, він при ньому подзвонив комусь з вищого керівництва і попросив розібратися з єрундою.

Уже на ранок до частини приїхав УАЗик. З нього вискочив кругленький капітан і мало не кинувся до Вадіка цілуватися.

— Ти герой, справжній герой, — валував капітан, обнімаючи Вадіка. — І сам живий, і техніку зберіг! Та я тебе на нагороду подам!

— А де всі наші?

— Так немає тут уже нікого! Ні, не те шоб усі мертві, в основному трьохсоті. А техніку всю «градами» понищило. Одним словом, усіх відтягли в тил на ротацію, один ти тут!

Капітан бігав навколо землерийки, час від часу плескаючи в долоні.

— Молодець! Ох, герой. Усе на ходу! Колесо то фігня, головне — на ходу.

Вадік ходив за ним і тільки кивав у такт словам.

— Значить так, — капітан посерйознішав. — Тут, у частині, тебе будуть годувати-обігрівати, допоки ми тебе заберем. Тримайся!

Відколи поїхав капітан, минув місяць. КрАЗ засипало осіннє листя. Вадіка в частині стали звати Чонкін.

Четверо підлітків, втягнувши голови в плечі, стоять і дивляться на мене. Дивляться не в очі, а кудись униз, на бути.

Ми стоїмо в центі Києва, на подвір’ї напіввідселеного будинку, через яке легко потрапити з Жовтневого на Грушу. В одного з пацанів у руці коктейль Молотова, в іншого — запальничка.

— Та ми просто хотіли спробувати, як воно горітиме. Навіть не всередину кидати хотіли, а так, у стіну.

— Постав пляшку на землю, — намагаюся, щоб голос звучав холодно. — Тут Путін нападає, а ви хєрньою маєтеся.

Слова про Путіна потрапляють у благодатний ґрунт. Пробурчавши «вибачте», пацани йдуть. Відійшовши далі на пагорб, сміливішають.

— Путін хуйло, ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла, — лунає згори.

Я піднімаю великий палець угору і показую хлопцям, мовляв, зачьот. У голові спливає «Балада про дитинство» Висоцького:

Укотре ловлю себе на думці, що мені, як і батькам цих чотирьох «вояків», просто пощастило. Якби мій син був трохи старшим, точно був би на барикадах. Бо неможливо підлітка втримати вдома, коли поруч на вулиці історія пишеться. Та, мабуть, і не став би я тримати.

Наприкінці минулого року я побачив у соцмережі на сторінці однокласника картинку.

Він, мій одноліток, який живе у Криму, стояв у шоломі, броніку і з гумовим дубіналом біля міліцейського автобуса в Києві на вулиці Грушевського.

Мене не так навіть цепонула фотка, ну таке діло: хтось консерваторію закінчує, хтось медик, а хтось іде в міліцію, в даному разі у внутрішні війська, — мене зачепив підпис.

«Єсть такая профєсія — Родіну защіщять», — написав мій однокласник.

Оскільки все це було у відповідній мережі, то під знімком була ціла купа мордочок, посмішок, келихів з пивом та іншої дрібідєні із побажаннями мужчині й далі бути таким сильним і хоробрим защіщальником.

Чорт мене дьорнув написати щось типу: «Кримською палкою київських студентів ганяти — це ще не Батьківщину захищати». Срач піднявся — мама не горюй. З усіх усюд повилазили на мене мої колишні шкільні привиди.

«Ти там гаварі, та не загаварюйся», — писав один, тепер житель Калуги чи десь там поруч.

«Как ти можеш пісать такіе гадості ахвіцеру, кагда сам нє служил?» — розпиналася інша з Харкова.

«Пісатєль дурной», — резюмував третій однокласник.

«Я Родіну, єслі нада, собой закрою», — написав у кінці власник фотки, чим викликав черговий шквал смайликів і різних красівостей.

Мені то всьо набридло, і я просто видалився з Однокласників. У кожного своя доля, що там казати.