Чарльз Мартин - Гора між нами

— Я й досі чекаю відповіді. Серйозно.

Я заходився запихати свій спальник у чохол.

— Як тобі сказати… Мені хотілося кожну мить бути поруч із нею. Я волів сміятися разом з нею, плакати з нею, постаріти з нею. Тримати її руку, гладити її коліна під столом. А ще я хотів кохатися з нею — і якомога більше.

Ешлі розсміялася.

— То ви були… гм, активні до самого розлучення?

— Найкраща частина подружнього життя — це те, що в ліжку все стає дедалі краще. Зникає оте «треба щось комусь довести». Принаймні зі мною так було. Мабуть, у багатьох чоловіків це через фільми, які насправді мають обмаль спільного з життям. Суть не в тому, щоб брати, а в тому, щоб поділяти. А у фільмах цю частину якось не дуже добре висвітлюють. Там тільки пристрасті й піт. І не те, що мені пристрасті не подобалися, ні — просто це ще не все. Звісно, у багатьох подружжів пристрасть часом згасає, але є сила-силенна пар, що за тридцять, сорок або навіть п’ятдесят років подружнього життя дізналися набагато більше таємниць, аніж ми думаємо. Здається, це ми, молоді, знаємо все про палке кохання, але я впевнений, що ні. Ті старі ще можуть завдати нам усім гарту. Згадай лишень Ґровера.

— А що, коли один хоче, а другий — ні?

— О, Рейчел називала це «секс із жалощів», — розсміявся я. — І в більшості випадків це був жаль до мене.

— Із жалощів? — перепитала Ешлі.

— Ну, щось на кшталт «серденько, допоможи мені, я не можу заснути…».

— І що, допомагала?

— Ну, не завжди. Але частенько.

— А що ж ти робив, як не допомагала?

— Приймав снодійне.

— Мабуть, я ставлю надто інтимні питання?

— Еге ж.

— І як це — жити після розлучення?

Я глибоко вдихнув.

— Вважай, і не жити зовсім.

— Давно ви вже не разом?

— Так давно, що я взявся купляти гуртові пакунки снодійного. — Я почав знімати зайві речі з саней. — Слухай, маю до тебе прохання. Тобі слід устати. Не треба буде спиратися на пошкоджену ногу, але ти маєш якось ворушити здоровою ногою, щоб покращити кровообіг.

Вона мовчки простягла до мене руки. Я розстебнув її спальник, Ешлі сперла об мене здорову ногу та неквапом підвелася. Їй запаморочилося в голові, тому вона схилила її мені на плече та стала майже рівно.

— Відчуваю себе майже нормальною людиною.

— Ну, як нога?

— Болить. Щоправда, біль став радше тупий, а не такий гострий, як раніше. Звісно, якщо не напружувати м’язи.

Я трохи змінив положення шини на її нозі, поки вона трималася за мене. Раптом Ешлі заточилась, і я схопив її за боки, щоб не дати впасти.

— Постій ще кілька хвилин. Твоєму серцю корисно змінити тиск. Йому доведеться напружитися, щоб ганяти кров, і це добре.

Вона роздивлялася гілки над нашими головами та всміхалася.

— Ноги змерзли.

— Ну, не дивно. Ти ж вештаєшся тут у шкарпетках та білизні.

— Отак, як ми зараз стоїмо, у старшій школі ми танцювали з хлопцями, з котрими гуляли.

— Давненько я вже не чув слова «гуляти» в цьому сенсі.

— Якщо хлопець мав серйозні наміри, то можна було покласти руки йому на плечі — а він клав на талію. Якщо вчителі не дивилися, то хлопець міг навіть обійняти за спину. Погані хлопці мацали дівчат за сідниці чи засовували їм долоні в задні кишені джинсів. Батько не дозволяв мені дружити з такими хлопцями.

— Мав рацію.

— Вінс ненавидить танцювати.

— Ну, я теж не любитель.

— Чому?

— Не маю почуття ритму.

— Слухай, давай мене опускати, бо, напевно, досить.

Я допоміг їй знову вмоститись у мішку.

— А покажи мені кілька рухів, — раптом мовила вона, супроводжуючи це якимось жестом.

— Танцювати, чи що?

Кивок.

— Та ти здуріла, либонь.

Вона покрутила пальцем у повітрі.

— Давай-давай, я чекаю.

— Та я наче олов’яний солдатик. Я навіть танок білої людини не годен зобразити.

— А це що таке?

— То такі дивні посмикування, що їх чорношкірі роблять, кепкуючи з білих. Але, навіть щоб кепкувати, потрібне почуття ритму, а в мене його немає.

— Я чекаю. — Ешлі схрестила руки на грудях.

— А ти не луснеш, ні?

— А це що за вислів? — розсміялася вона.

— Мені так батько відповідав, коли я просив грошей на вихідні.

— Непростий, мабуть, чоловік.

— Є трохи.

— То ти танцюватимеш чи ні?

Я здався. Зобразив Джона Траволту з фільму «Залишатися живим», потім кілька разів намочив швабру у відрі, презентував свою версію рухів YMCA [35] Зображення руками й тілом зазначених літер. та зробив кілька кроків місячною ходою Майкла Джексона. Наостанок крутонувся навколо себе та схопився за уявного капелюха, як Майкл. Коли я закінчив, Ешлі вже задихалася зі сміху. За кілька хвилин вона нарешті оговталася та прокоментувала: