Чарльз Мартин - Гора між нами

— Це ж треба, яка краса!.. Ніколи в житті такого не бачила.

— Я теж, — буркнув я, сівши поруч, геть-чисто ошелешений. — Слухай, може, не будемо сьогодні вогонь запалювати?

Вона кивнула.

Я роздягнувся та розвісив свій одяг на камінні. Попри мороз градусів у десять, моя термобілизна до рубця промокла від поту. Її я теж зняв і натомість убрався в єдину пару трусів. Варто було мені залізти у мішок та заплющити очі, як я згадав про черевики. Лівий був мокрий. Якщо я його не висушу, завтра на мене чекає паскудний день.

Змусивши себе вилізти з мішка, я назбирав купку сухих голок і гілочок. З них я збудував такий собі вігвамчик сантиметрів тридцять заввишки. Суха глиця всередині, галуззя назовні. Мав я тільки одну спробу — сили на другу не стало б.

Я видобув запальничку Ґровера, потер її долонями (навіть не знаю навіщо), засунув у свій вігвам та чиркнув. Іскра вилетіла, але полум’я не було. Я потрусив запальничку.

— Давай, останній раз, будь ласка.

Знов лиш іскра.

— Будь ласка, востаннє, прошу тебе.

Цього разу на мить з’явилося полум’я, підхопило кілька голочок і зникло. Добре, що глиця добре горить — навіть того вогника їй вистачило. Якщо у вас удома колись палала різдвяна ялинка — це не новина для вас. Я обережно підклав у крихітний вогонь ще кілька шпильок. Потім ще. Відтак гілочку. Вогонь добре розгорявся. Щойно він виріс до суттєвих розмірів, я підклав галузку. Добре було б, якби тут знайшовся якийсь пеньок.

Ніг я майже не відчував від холоду, але примудрився наносити деревини на кілька годин. Ще я обклав наше багаття камінням, прагнучи захистити від вітру, а з іншого боку зробив один вихід для жару, поблизу якого й поставив свій черевик — так, щоб гума не розплавилась, але було досить тепло і черевик просохнув. Після цього я зняв куртку, заліз у мішок та впав мертвий. Остання моя думка: запальничка Ґровера вичерпалася, так що наше становище погіршилося. Мокрий одяг, мозолі, брак сили. Так, ще було м’ясо пуми, але навіть за такого економного режиму нам його вистачить на два дні. З Наполеоном. Якщо не годувати малого, то й на три. Але я не можу не годувати пса. Мабуть, сидячи десь у м’якому кріслі в своєму кабінеті в якійсь теоретичній бесіді я міг би сказати, що з’їв би собаку, опинившись у безвиході. Одначе тепер, коли я вже опинився саме в такій ситуації, я не зможу його з’їсти. Він лиже мені обличчя, метляючи хвостиком, а коли дме вітер — підскакує та гарчить на незримого ворога. Така хоробрість заслуговує на свій шанс.

Може, хтось інший на моєму місці вже смажив би собачий шашлик, але я просто не міг. Та й навряд чи він смачний, будьмо відверті. А ще кожного разу, дивлячись на того пса, я згадував Ґровера — і цієї причини для мене вже задосить.

Через шість-сім годин перші промені сонця почали підсвічувати біло-сіре верхогір’я перед нами. Я прокинувся від неочікуваного звуку — тріскотіння вогню. Мій мозок почув його крізь сон, і я перелякався, що ми горимо.

Але ні.

Ешлі вже протягом кількох годин підтримувала багаття. Увесь мій одяг добряче висох та дивом зібрався в охайну купку. Сама ж Ешлі щось ладнала у вогні довгою ялиновою гілкою — навіть не знаю, де вона її взяла. Земля навколо саней була наче виметена — вона вже спалила все, що могла, усе, до чого тільки дотягалися її руки. Наразі вона палила останні гілки — від їхнього тріскоту я і прокинувся. Мої черевики стояли іншим боком і теж були вже сухі. І шкарпетки також. А я стояв ошелешений, витріщаючись на все це, і з мене повільно спадали труси, бо вже були на два розміри завеликі.

— Привіт. Купи собі труси на розмір або два менше, коли повернемося, — вона тицьнула в мій бік гілкою, кінчик якої димів. — І краще придбай ті, на яких ґудзик, якщо, звісно, ти не рекламуєш свою сосиску.

Я негайно прикрився спальником, знову протер очі та сів.

— Слухай, якщо ти тут господарюєш, то можна мені каву, булочку з корицею, шість яєць із ріденьким жовтком і стейк по-ньюйоркськи з дерунами? А потім ще кави та помаранчевий сік, а до них шматочок лаймового пирога й одну яблучну — ні-ні, краще персикову — шарлотку.

— А мене пригостиш?

— Ти, мабуть, зовсім не спала? — змінив я тему.

— Не могла заснути. Ти стомився, навіть говорив уві сні. Увесь твій одяг промок. Не те що я багато чого зараз можу, але ось це точно мені до снаги.

— Я дуже тобі вдячний. Правда, — я з радістю взув теплі сухі черевики та схопив сокиру. — Незабаром повернуся.

За півгодини я вже повернувся з цілим оберемком дров. Потім приніс іще три такі. Мені згадалися чутки про жінок якихось африканських племен, які можуть по 3—10 годин на добу шукати паливо на багаття. Тепер я зрозумів, чому так багато.