Чарльз Мартин - Гора між нами

— Здається, я трошечки упісялася…

Сміятися було приємно. Дійсно приємно. Звісно, понад усе я б хотів супутниковий телефон, гелікоптер, який забрав би нас звідси, та операційну, де я міг би полагодити ногу Ешлі, — але сміх переважив усе те. Наполеон дивився на нас як на божевільних. Особливо на мене.

Ешлі відкинулась на спину, і досі сміючись.

— Рейчел примусила мене вчитися танцювати, — зізнався я, застібаючи куртку.

— Справді?

— Ага. Свінг, танго, вальс. Віденський вальс. Джитербаг. Фокстрот. Навіть один чи два танці в лінію.

— І ти дійсно вмієш це все танцювати?

— Рейчел казала, що через біг у мене надто скуті стегна і внаслідок цього мені важко відчути ритм. Тому мені «прописали» танці. Цілий рік. Частина наших найбільш незабутніх побачень минула саме в танцкласі.

— Так ти вмієш танцювати?

— Тільки з нею.

— А я, якщо пощастить, матиму один танок з Вінсом на весіллі. От і все.

— Я сам дізнався, що мені подобається танцювати, лише тоді, коли почав робити це з Рейчел. Звісно, після того, як опанував рухи та навчився вести. Щоправда, коли вона мені це дозволяла. — Я розсміявся. — Загалом, не так це вже й жахливо, як я думав. Я перестав перейматися тим, який маю вигляд, та почав насолоджуватися процесом. Після тих уроків вона тягла мене танцювати на кожній вечірці.

— І ти погоджувався?

— Танці з жалощів. І в більшості випадків то був жаль до неї. Але за це я отримував винагороду, — я багатозначно підняв брову.

— Слухай, ти просто мусиш поговорити з Вінсом, тільки-но ми вшиємося звідси.

— Побачимо, — я віддав їй свою куртку та застебнув на грудях ремені. — Ворушімося, не треба гаяти сонячне світло.

— Десь я таке вже чула… Звідки ця фраза?

— Джон Вейн, «Ковбої» [36] Вестерн 1972 року з Джоном Вейном у головній ролі. .

— Скільки ж іще у тобі сюрпризів… — Вона щільно закуталася в мішок.

— У моєму капелюсі майже не лишилося кролів.

— Щось сумніваюся.

Я взув свої снігоступи та потяг уперед сани. Вони плавно поїхали по замерзлій сніговій кірці. За кілька кроків знов почувся голос Ешлі:

— Слухай, а можна ще раз той твій танок?

Я хитнув стегнами, помив підлогу шваброю, підкинув піцу, покрутив ватну паличку та знов показав літери YMCA. В Ешлі від реготу ледь не почалась істерика. Вона навіть била повітря здоровою ногою. Під звук її сміху я потягнув сани вперед.

До обіду ми пройшли десь два з половиною кілометри. Я був просто як вичавлений лимон. Ліва нога задубіла — особливо неприємно на тлі того, що останні півкілометра я йшов угору і лямки люто вгризались у плечі. Пальці в мене теж почали терпнути. Добре, що сьогодні не треба нікого оперувати.

Ми влаштували годинний спочинок на березі струмка з засніженими берегами. Я затягнув Ешлі під велику ялину, а сам зняв футболку й розвісив на гілках. Звісно, на морозі вона не висохне, але принаймні піт замерзне і я зможу його вибити.

Тут під деревом теж утворилася своєрідна чаша, де ми з Ешлі і влаштувалися. Я трохи посунув гілки, щоб стало світліше. Потім заліз у свій спальник та проспав майже годину, після чого виліз, одягнувся, пожував трохи м’яса та знову запряг себе в сани. Щоб вилізти з-під дерева, довелося зробити щось на кшталт рампи. Нагорі я кілька разів гупнув ногою по снігу — вона була мокра. Це вкрай недобре, бо мокре означає холодне, а холодне — це зле. М’яко кажучи. Особливо для пальців ніг. Із цим треба обережно.

По обіді визирнуло сонечко та трохи притопило сніг. Стало ще вологіше. Кожні кілька кроків я провалювався, падав, вилізав, ступав іще кілька кроків та все наново. Так я йшов ще майже години зо дві.

Надвечір ми лишили позаду приблизно чотири кілометри. Від місця аварії наразі нас відокремлювали десь шість—шість із половиною кілометрів. Я став трохи відпочивати, перш ніж робити наступний крок, але цього було мало. З-за гір нагнало хмар, і світло швидко згасало. Я заледве міг рухатись, а одяг змок і замерз. Сили розпалити вогонь у мене не було. Лихий голос у голові почав шепотіти, що я не зможу так довго. Терміново треба шукати якийсь прихисток на ніч і брати собі вихідний.

Ешлі теж зморилася. Увесь день вона боролася з отими думками «а що, як». На неї це погано впливало. Ми зупинились на ночівлю біля якоїсь невеличкої скелі. Тут за багато років утворилося щось на взір маленької печери, яка добре захищала від вітру та снігу, але не псувала краєвид. Я вмостив Ешлі коло дальньої стіни — у неї була просто п’ятизіркова панорама. Вона розплющила очі та захоплено мовила: