Чарльз Мартин - Гора між нами

— Так-так, це ти слушно кажеш, — я тер очі.

— А який сьогодні день?

Я позирнув на руку з годинником, але нічого не міг розгледіти. Натиснув кнопку — даремно. Знов натиснув — те саме. Потеліпавши рукою, я підніс її до світла: глибока тріщина пролягла по діагоналі, і під склом вже зібрався конденсат.

— Не знаю.

— Це не просто годинник? — помітила вона моє засмучене обличчя.

— Рейчел подарувала. Колись давно.

— Мені шкода. Як думаєш, скільки днів ми вже тут? — спитала вона лагідніше.

— Гадаю, дванадцять. — Тут Наполеон лизнув мене у вухо.

Ешлі про щось замислилася.

— Мала б зараз бути у Флоренції. Я забронювала нам готель на річці Арно з видом на міст Веккіо. У брошурі писали, що ввечері можна бачити світло на банях собору. Завжди хотіла на це поглянути.

Я сів, і груди тієї ж миті охопило холодом. А я й забув, що вночі роздягнувся. Вона глипнула на синець у мене на грудях.

— Як почуваєшся? — поцікавилась Ешлі, роздивляючись фіолетову шкіру.

— Та байдуже. Він не надто мене турбує.

— А оте точно конче потрібне тобі посеред лісу? — вона вказала на ключ, що я носив на ланцюжку навколо зап’ястка.

— А тобі все цікаво, еге ж?

— Ну ми ж наче намагалися полегшити вагу нашого скарбу, — вона стенула плечима. — Так від чого цей ключ?

— Від будинку Рейчел.

— Це від того, який ти побудував, у якому не живеш і в якому мешкають діти, котрих ти не бачиш?

— Ми… Вважаю, нам краще поговорити про щось важливіше.

— Просто кажу тобі, який це має вигляд.

Я мовчки смикнув свою футболку — ще мокру — та почав одягатися. Давно не бачив себе голим при світлі дня. Ешлі, вочевидь, теж.

— Ти страшенно худий.

— Я вирішив спробувати нову катастрофічну дієту.

Вона хихотнула, а потім розсміялася. Я не втримався й засміявся разом з нею. Непоганий початок дня.

Пізніше я оглянув її ногу та допоміг із повсякденними процедурами, після чого заходився топити сніг. У моєму газовому балоні от-от закінчиться пальне. Дізнатися точну кількість я не міг, але плюскіт рідини залишав обмаль надії. На рівні моря чаша води закипає за сімдесят п’ять секунд, а тут утричі чи навіть у чотири рази довше. Це тільки збільшує витрати пального. А ще газ у запальничці Ґровера теж ось-ось вичерпається. Запальнички «зіппо» стильні та видають приємний звук, коли відкриваєш кришечку — відразу згадуєш Брюса Вілліса у «Міцному горішку» чи ще когось не менш крутого, — але, на жаль, вони не вічні, і їх треба заправляти. Іноді — щотижня. У мене були сірники, але вони теж давно закінчилися. Варіантів небагато — треба придумати, як добувати вогонь. Час шукати деревину, яку можна буде використати, щоб розпалити вогонь тертям.

День звернув з полудня. Хмари висіли низько, температура помітно впала. Значить, сніг узявся кіркою і йти буде легко. Якщо поталанить, то у своїх снігоступах я взагалі не провалюватимуся й витрачатиму менше сили. Теоретично можливо дістатися далі.

Я зав’язав черевики та гетри, потім одягнув куртку. На одному рукаві на лікті тканина трохи порвалась і пух вилізав назовні. Рани на руках давно перестали загоюватись. Я відрізав рукави з джинсової куртки Ґровера та обгорнув ними долоні. Оскільки спакувалися ми ще вчора, то рушили майже відразу після того, як я дав Ешлі кілька шматочків м’яса та трохи води. На виході не забув обійти горбочок, на якому я вчора боляче шарпонув її. Ми вийшли назовні. Порівняно з учорашнім днем температура впала градусів на десять. Оглянувши ще раз сани, я згадав, що хотів зробити собі щось на кшталт збруї — щоб тягти Ешлі з вільними руками. Так іти було б набагато простіше. Залізши назад у літак, я відрізав ремені безпеки з Ґроверового крісла його ж ножем. Потім приладнав ремені до саней та «запрігся»: вони сходилися хрестом у мене на грудях, лишаючи руки вільними. Притому я міг швидко відстебнутись у випадку, якщо почну падати.

Ешлі з сумнівом оглядала мої винаходи, але нічого не казала — рот був зайнятий м’ясом. Я зняв куртку та разом з Наполеоном засунув її до Ешлі у спальник. У куртці я миттю спітнію, вона промокне, тож користі з неї буде нуль. А так куртка лишиться сухою, і я зможу вдягати її, коли спинятимуся. Розумне рішення. Я знов застебнув на собі паски та розпочав наш шлях.

За годину я пройшов метрів п’ятсот і спустився десь на тридцять. Після кожних трьох кроків мені треба було кілька секунд відпочивати. Рухалися ми неймовірно повільно — але рухалися. Ешлі наша прогулянка зовсім не вражала.