Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Ти знов мене вчити будеш, що мені личить, а що не личить… Нащо тобі той Камінь?

– Подивитися. А ви б краще почитали ті старі зошити, які знайшли разом із Каменем.

– При цьому світлі, лапонько, я там ні фіга не прочитаю. Там чорнило вицвіло, я вже дивився.

Насправді йому просто не хотілося читати. Вирваний зі звичного побуту, Валерій Петрович все ще перебував у напівшоковому стані. Світ навколо став незвичним і незручним. Він намагався відновити внутрішню рівновагу, але та затялася і вперто відмовлялася відновлюватись.

– А ви йдіть до автівки, – порадила Індиго. – Там є світло.

– Акумулятор сяде. А завтра будемо штовхати ту автівку, як дурні, – він вийняв з внутрішньої кишені Камінь Богині й передав його Індиго. – Красивий камінчик, га?

Дівчина взяла Камінь обережно, у дві долоні, з’єднані «корабликом». У світлі ватри Камінь став криваво-червоним, зловісним. Індиго прикипіла до нього поглядом. Мітелик згадав «зрячі камені» з фантастичних романів Толкієна. Ті камені випалювали мозок самовпевнених дослідників.

– Обережно із цією штукою, – попередив він.

– Я знаю, – прошепотіла мала.

Мітелик раптом відчув, що зголоднів. Він пошкандибав до автівки і повернувся зі шматком хліба і консервою. Індиго сиділа непорушно, вдивляючись у глибини кривавого кристалу. «Якщо вона так сидітиме ще три хвилини, я її штовхну!» – подумав він за мить до того, як дівчина відірвалася від споглядання Каменя.

– Який він древній! – сказала вона і заплющила очі. Камінь у її долонях блиснув, немов почув слова Індиго.

– Кажуть, учені його відносять до епохи, що передувала скіфам, – сказав Валерій Петрович, пригадавши слова Дворської про «доскіфський період».

– Він дуже древній, – підтвердила дівчина. – Він пам’ятає Праматерів Людства.

Мітелик ледь не вдавився шматком консерви. Він згадав, як Почеконіус переповідав працівникам Фонду книжку генетика Сайкса про Сім Праматерів європейської людності. «Він тоді називав якісь страшні цифри, – пригадав старший консультант. – Сорок тисяч років до нашої ери, здається».

– Дуже-дуже давно, – прочитала його думку Індиго, – цей камінь отримала в подарунок жінка, яку звали Йіма.

– Від кого отримала?

– Від самої Богині. Йіма була великою жрицею, її рід згас. Але від її небоги пішли цілі народи. Її небога була одною з Праматерів.

– Як її звали?

– Камінь не каже.

– А про Йіму каже?

– Так.

– Ти чуєш голос?

– Це не голос.

– А що?

– Не знаю. Це чаклунський Камінь. Він радше злий, ніж добрий.

– А для нього існує добро і зло? – недовірливо посміхнувся Мітелик.

– Це для нас існує добро і зло, – сказала Індиго. – Якби нас не було, він би мовчав. Він мовчав багато років. Йому не було з ким розмовляти. Але при світлі місяця від нього йде зло. І голова дуже болить. Я стомилася.

– Тоді йди спати.

– Ага, – легко погодилася дівчина, повернула Мітеликові Камінь і рушила до намету.

Валерій Петрович залишився сам на сам із Каменем Богині. «Невже тобі сорок тисяч років?» – спитав він в Каменя. Але відповіді не почув. Він покрутив Камінь, загорнув у шмату і знов поклав до внутрішньої кишені. Він вирішив не спати. «У цьому лісі вночі бозна-хто вештається!» – припустив він і підкинув до вогнища товстого гілляччя. Сон схопив його раптово, просто біля ватри.

Він бачить укрите рудою травою плато, яке, немов розкрите віяло, широким кінцем упирається у сіру стрічку повноводної ріки. Вона підковою оточує плато. До річки тим плато збігають шеренги вертикально поставлених брил-монолітів. На вершечках деяких брил запалені вогні. Алеєю монолітів до ріки просувається процесія жінок, одягнених у балахони. Одяг жінок зшитий зі шкіри й оторочений хутром. Попереду йде старша жінка, плечі якої прикрашені пишними розчесаними вовчими хвостами. Її сиве волосся намащене жиром і теж стягнуте у довгий хвіст, рясно переплетений шкіряними ремінцями.

Це верховна жриця Йіма, розуміє Валерій Петрович, тітка однієї із семи Праматерів європейських народів і однієї з тридцяти п’яти Праматерів Людства. Вона йде до ріки, щоби принести жертву Богині. Він не чує жодного голосу, але розуміння усього, що він бачить, ніби саме собою виникає у його голові. У якусь мить невидимий оператор сну додає до зображення звук. Мітелик чує зловісне виття десятків жінок. «Бааа, Бааа!» – грізні низькі завивання розбігаються присмерками. Бааа. Бау. Баба. Бхагва. За довгі тисячоліття ім’я Богині змінилося мало.