Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Одноокий привів до Вигнанця дівчинку-телепатку. Менталку, не слабшу за Софію.

– І, можливо, він знайшов Камінь.

– Можливо, – Діана подумала, що дарма образила Одноокого. – Цінний найманець…

– …У якого мудрий Наставник.

– Чим я маю переконати ізгоя?

– Скажеш від мого імені, що, на відміну від Старших Ковену Алатара, ми, Старші Ковену Тага, не будемо чинити спротиву відродженню Курана й навіть, якщо, звісно, на це буде його згода, допоможемо йому в цьому.

– Він мені повірить?

– Не знаю. Але ти маєш повноваження сказати це Вигнанцеві від мого імені і від імені всіх Старших Ковену Тага. Звертайся до нього шанобливо, як до чинного Старшого. При розмові можеш титулувати його «Владикою». Я дозволяю.

– Я дякую вам, Учителю, і Раді Старших за цю високу довіру. А Софії відомо про ці мої повноваження?

– Так.

– І вона виконуватиме усі мої накази?

– Так.

– Мені потрібен особливий знак моїх повноважень.

– Першу частину цього знака накреслять на твоєму тілі. На твоєму бездоганному тілі, воїтелько, – сказав Учитель і, вдоволено примруживши очі, додав: – А тепер, дівчинко моя, нахили своє вушко до мене, і я повідомлю тобі другу частину знака.

Яра поставив чотиримісний пластиковий намет на березі лісового озера, недалеко від того місця, де він облаштував сховок з документами, зброєю і грошима. Тільки тепер він дозволив собі відпочити і миттєво заснув. Мітелик з Індиго залишилися сидіти біля ватри. Одяг старшого консультанта вбирав лісову вологу, а вогнище гріло лише один бік. Індиго дивилася на золоті спалахи полум’я і перевертала грань патичком. Валерію Петровичу залишалося тільки заздрити її спокоєві. Сам він постійно совався: якісь комахи заповзли йому під манжети шкарпеток і намагалися напитися свіжої крові. Але йти до намету, де хропів Одноокий, йому теж не хотілося.

– Покажіть мені Камінь, – раптом попросила дівчина.

– Обійдешся.

– Ви на мене образилися?

– Ні, не образився, але я не розумію, чому ти нічого мені не розповідаєш. Я хочу знати, що все ж таки сталося у моїй квартирі? Хто приходив туди по тебе?

– Таж нічого у вас там не сталося, – мала вдарила патичком по вуглинах, і у повітря злетіло сузір’я помаранчевих іскор. – Все там добре. Приходила ота ваша шльондра.

– У якої голова «непрозора»?

– Так.

– Ти її відчула?

– Так.

– Вона була сама.

– Ні, з нею був чоловік.

– Теж «непрозорий»?

– Ні, я могла бачити його думки. Тому й встигла втекти.

– І що він там думав?

– Він мене увесь час боявся, бо шльондра попередила його, що я вмію бачити . Він був озброєний і хотів зробити мені укол, щоби я втратила свідомість.

– Він лікар?

– Він вчиться на лікаря. Його ім’я Анатолій. Шльондра йому наказувала, а він усе виконував, хоча дуже боявся. Вона йому страшенно подобається, він постійно про неї думає. Вони спочатку не знали, хто є в квартирі.

– А потім?

– Вона теж вміє відчувати, але не бачить думок.

– Ти казала, що втекла через вікно. Але як…

– У сусідній квартирі йде ремонт.

– Так, там ремонт.

– Там на кухні було відчинене вікно, я з балкона перелізла туди і там перечекала. Та шльондра не відчула, що я у сусідній квартирі, але відчула, що у вашій квартирі нікого немає.

– Як вона це відчуває?

– Її, напевне, навчили. Такого кожен може навчитися, це нескладно.

– Навіть так? І я можу?

– Треба мати вчителя. Він навчить бути уважним, слухати свої відчуття. Цього вчать різних шпигунів, мені дядько Славко розповідав.

– А він теж вміє отак, крізь стіни, відчувати?

– Ні, просто так відчувати він не вміє, але в нього є такі спеціальні таблетки. Він дві таблетки вип’є і теж починає відчувати. Ці таблетки зроблені американцями для десантників і шпигунів… Ну от, я вам усе розповіла.

– Ні, не все.

– Що «не все»?

– Вони ж мали зробити біля будинку засідку. Як ти вибралася з будинку?

– Вони не робили засідки. Вони дуже поспішали.

– Куди?

– Шльондра сказала Анатолію, що терміново їде до Києва. Вона відразу пішла.

– А він?

– Він ще покрутився біля будинку хвилин двадцять і втік.

– Злякався?

– Ага. Він не воїн, він «пасажир».

–..?

– Це ж правда. Ви теж «пасажир».

– Твоя правда, – Мітелик відтягнув шкарпетку і розчавив кусючу комаху. Потім уточнив: – Сраний пасажир без квитка.

– Не кажіть поганих слів, я ж вам вже казала, що це вам не личить. Покажіть Камінь.