Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

Запала мовчанка. Мітелик думав про те, що слова «жриця», «відьма» і «мегасучка» при певних обставинах виявляються синонімами. Дворська нервово курила. Вона, напевно, вже пошкодувала про свою відвертість.

«Якщо усе там було так складно, то Боб міг ховати реліквію і від Ірки-мегасучки. Від неї у першу чергу. Треба негайно перевірити нашу стару ничку», – вирішив Валерій Петрович. Він виліз з-під ковдри і почав одягатися.

– Ти куди? – Дворська підозріло спостерігала за його збираннями.

– Треба дещо перевірити.

– Ніч на дворі.

– Це терміново.

– Що «терміново»?

– Ти мене наштовхнула на актуальну думку.

– Розслідуєш…

– Ні.

– …Сенсацій шукаєш, неприємностей на свою жопу.

– Валюхо, все буде добре.

– Не буде.

– Бу…

– Слиш ти, чмока, – Дворська вистрибнула з ліжка і відібрала в Мітелика щойно знайдену сорочку. – А ну перестань дуркувати і гратися в Шерлока Холмса.

– Я не дуркую і не граюся.

– Зранку перевіриш. Чуєш?

– Валю, я повернуся. Чесно.

– Ні хєра. Якщо зараз підеш, то вже й не повертайся.

– Нащо ти так? – він пригорнув її до себе, спробував поцілувати у груди. Вона відхилилась і матюкнулася. Мітелік приклав до її губ вказівного пальця:

– Не треба такого казати. Ти ж педагог, вчителька старших класів.

– Іди нах.

– Іду.

Вона почала плакати. І Мітелик, який не терпів жіночих істерик, вирішив затриматися в неї до ранку.

Минуло кілька годин напруженого спостереження, але з особняка Людмили Савар Яра не почув жодного звуку. Вікна залишалися темними, двір – порожнім. Якесь шістдесят шосте чуття підказувало Одноокому, що будинок не охороняють. Він довго боровся із спокусою перейти до виконання програми «максимум», але врешті-решт азарт переміг. Він натягнув на обличчя маску з отворами для очей і рота, пострибав, перевіряючи, чи не дзенькає щось у кишенях та на ременях. Від двох таблеток фенаміну за кілька хвилин загострилися його відчуття. Світ тепер здавався йому продовженням власного тіла. Він почав відрізняти запахи найтонших струменів повітря і чути підземне шарудіння гризунів.

Зі зброї він прихопив лише свій улюблений нікер [16] Нікер – різновид німецького мисливського ножа з прямим довгим лезом. . На шляху до особняка ніяких несподіванок не трапилося. Яра легко перестрибнув через паркан і опинився у дворі, просто під жовтим сяйвом жарівки. Униз, до приміщень цокольного поверху, вели вузькі сходи. Індикатор сигналізації над вхідними дверима не світився, відеокамера дивилася на верхівки сусідніх дерев. Одноокому вистачило десяти секунд, щоб підібрати відмичку для примітивного італійського замка. Двері безгучно прочинилися, і він опустив на очі окуляри нічного бачення. Світ став проявленим і болотяно-зеленим.

Спочатку він потрапив до вузького коридорчика без вікон. Наступні двері виявилися незамкненими. За ними Яра знайшов велике приміщення, центральну частину якого займав масивний більярдний стіл. Повітря у більярдній залі просякло сумішшю солодкуватих східних пахощів і гіркого запаху переповнених попільничок.

З більярдної зали на верхні поверхи вели сходи. Одноокий обережно піднявся ними. Майданчик між поверхами освітлювало вікно. Тут теж була відеокамера. Крихітна, малопомітна, надійно вмонтована у бетонний виступ стіни, вона дивилася просто на майданчик. Оминути її не було можливості. Якщо десь у будівлі спостерігали за монітором охоронної системи, Яру б неодмінно побачили. Він знову повернувся до більярдної зали і став шукати інших шляхів до таємниць особняка.

У протилежному кінці зали були ще одні двері. Вузькі й броньовані. Але їхній замок виявився складнішим за вхідний. Кілька хвилин Одноокий безпорадно совав сталевий гачок вузькою щілиною, намагаючись не шуміти. Перед тим, як здатися, замок зрадницьки клацнув. Яра завмер, прислухаючись. Але не почув ані голосів, ані кроків. Він вичекав ще кілька хвилин, потім прочинив двері. Щось майнуло перед окуляром нічного бачення, від сильного удара у голові Одноокого спалахнуло яскраве світло. Потім світло стало темрявою.

Коли його око знову змогло розрізняти навколишні предмети, він побачив над собою білу стелю більярдної зали. Тепер її освітлювали матові плафони. Він лежав горілиць. Обличчя стягувало щось липке. «Кров з розбитої балди», – вирішив він.

У голові, поряд із неприємною порожнечею, виникали й щезали острівці тупого болю. Він обережно, долаючи гострий біль, підвів голову. Побачене його не втішило. Хтось – певне, нападник із засідки за дверима – примотав Яру до більярдного стола, не пошкодувавши при цьому клейової стрічки. Стрічки було так багато, що Одноокому спало на думку порівняння з мумією якого-небудь Рамзеса. Він спробував вивільнити руку. Йому вдалося трохи розтягнути стрічку. Коли він готувався сильним ривком звільнити зап’ясток, до зали хтось увійшов. Цей хтось стояв за його плечима, але він не міг повернути голову. Будь-яка спроба напружити шию спричиняла біль у потилиці.