Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Запитаю.

– Хотіла б я те бачити.

– Що?

– Як тебе пошлють на три літери.

– Я знаю, як і про що запитувати.

– Не боїшся?

– Ні.

– Боже помагай.

– А ти бачила ті прикраси?

Дворська заплющила очі. «Не скаже», – подумав Мітелик, але та раптом посміхнулася комусь невидимому, різко – немов глибоким ковтком – втягнула в легені сигаретний дим, захлинулася ним, відкашляла, а потім сказала:

– Дещо бачила.

– Що?

– Який ти… І чого це я раптом тобі усе розповідаю? Розслаблена сексом стара вчительоха, так?.. – Дворська знов посміхнулася і знов зробила глибоку затяжку. – Я бачила тільки кульчик з обсидіаном та золотого грифона.

– Грифона?

– Лев з головою птаха. Скіфо-іранський стиль. Навіть більш архаїчний, ніж у кримських курганах. Це була унікальна знахідка.

– Він був схожим на дракона?

– На дракона? Чому «на дракона»?

– Ну… З довгим хвостом, пащею.

– Для тих, хто не розуміє…

– Ясно. А там був лише один грифон?

– Я бачила одного.

– Вербенко показав?

– Тобі не все одно хто?

– Все одно.

– Допит закінчено, пане слідчий?

– Ще одне питання. Вибач. Ти знала таку аспірантку Ірину Маргель?

– Це та, яку вбили разом з Робертом?

– Так, пані вчителько.

– Я з нею не була близько знайомою. Вона з’явилася на кафедрі роки три тому. А до того я в неї не викладала. Та ще сучка була, прости Господи. А що, вона якось пов’язана з отим скарбом? Її вбили за оте золото?

– Я не пан слідчий. Я просто збираю матеріал для книги.

– Дурою мене вважаєш?

– Ні, але я дійсно…

– Не тринди, чмока. Про те золото знали лише кілька людей. Звідки ти про нього знаєш? Ти з контори?

– Ні.

– Чорний археолог?

– Ні.

– Тоді звідки знаєш?

– Я ж кажу, дехто ще пам’ятає дев’яносто другий.

– Хто?

– Це таємниця.

– Але ж я тобі розповіла.

– А чому ти назвала Ірину Маргель сучкою?

– Не з’їжджай з теми, чмока.

– Вона теж любила професора?

– Вона всіх любила, хто мав гроші і владу.

– Всіх?

– Всіх, всіх… Але я тобі про такі речі розповідаю, а ти? Все. Крапка. Відмазки вже не пройдуть. Колися, хто тобі розповів про Відьмину Могилу?

– Роберт.

– Нє звізді.

– Я ж кажу: Роберт. Ми були друзями.

– Щось я тебе не пригадую серед його друзів. Я ж усіх його друзів знала, як облуплених.

– То було ще до університету. Ми разом з Бобом вчилися у школі. В одному класі. Він був моїм найкращим другом. Не віриш, зайди на «однокласники. ru»…

– Боже, Боже! – Дворська роблено розсміялася. – Вчилися вони разом! І він тобі про таке… Боже! Робік був таким звіздуном? Не вірю… – вона різко брикнула ногою, немов десь під ковдрою причаївся покійний Боб. – Добалакався пацан. Дотрєпався… Старий би його вбив.

Кілька хвилин вони мовчали. Лише чути було сердите сопіння Дворської.

– Звіздун і сучка, – тихо, ніби розмірковуючи вголос, промовив Мітелик. – Чим не солодка парочка?

– Не тобі судити.

– Чому?

– Ти всього не знаєш.

– А чого я не знаю?

– Те стерво його приворожило. Загіпнотизувало. Спочатку старого, а потім Робіка.

– Вона була ворожкою?

– Ворожкою? – Дворська похитала головою. – Чмока, вона була таким махровим стервом, що тебе на таке й у страшному сні не пропре. Рудою драною сукою. Вона такими Робіками крутила, як циган сонцем. Кобелі за кілометр слиною стікали…

– А старий професор?

– Що?

– Трахнув її?

– Адамчук? Це, скорше, не він, а вона його. Ще коли на першому курсі була. «Міс Університету», звізда тусовок. Ти б її тоді бачив… Великий археолог на неї страшні тищі викинув. Хату оплачував, шмотки від «Gucci» купував. Усе купував.

– Тій рудій Ірці?

– А ти думав… А мій колишній дарував їй діаманти.

–..?

– Ага. Прикидуєш, ні? Отакі вони, наукові «боги»! Ти багато чого не знаєш. І не знатимеш. Я не уявляю, що вона там з ними робила у ліжку, але вони всі від неї перлися, як дрочуни шмаркаті. Мій казав, що вона «харизматична». Гормональна бомба. Один проректор її на море возив на службовій тачці. Інший бігав по викладачах з її заліковкою. Вимолював їй червоний диплом. Та що там ті проректори. Вона навіть із заступником міністра крутила по готелях. Це була не просто сучка, а мегасучка. Стерво кончене. Вона все життя отак собі грала-грала і догралася, мавпа. Я відразу подумала, що Робіка вбили через те руде стерво. Що хтось там приревнував.

– А тепер так не думаєш?

– Тепер… Ну, тепер ти кажеш, що Робік не тримав язика за зубами. Трєпло. Все може бути.