Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

– Ні, – відповів матрос, – в підзорну трубу дивляться тільки вдалечінь, а не вглиб.

– А чи можна, – знову запитував Піченик, – якщо ти матрос, упасти на дно моря?

– Ні, – відповів молодий Комровер, – на дно моря опускаються тільки тоді, коли топляться.

– Навіть капітан не може?

– Не може й капітан.

– А ти бачив коли-небудь норця?

– Не раз, – відповів матрос.

– А морські тварини й рослини піднімаються інколи на поверхню?

– Тільки риби і риба-кит, що, власне, ніяка не риба.

– Розкажи мені, – просив Нісен Піченик, – яке воно, море.

– Воно повне води, – відповідав матрос Комровер.

– І таке широке, як велика ділянка землі, наприклад, широкий простір, де немає будинків?

– Таке і ще ширше! – відповів молодий матрос. – І таке, як ви кажете: широкий простір, і ніде не видно жодного будинку, хіба дуже рідко, і то аж ніяк не будинок, а корабель.

– А де ти бачив норця?

– Норці є в нас, у військово-морському флоті, – пояснив молодик. – Але вони не пірнають збирати перли, устриці чи корали. Для них це військова вправа, скажімо, про випадок, коли якийсь військовий корабель затонув і з нього треба зняти цінні інструменти або зброю.

– Скільки морів є у світі?

– Цього я вам сказати не можу, – стенув плечима матрос. – Ми, щоправда, вивчали, коли нас готували, але я не звернув уваги. Я знаю тільки Балтійське море, Північне море, Чорне море і великий океан.

– А яке море найглибше?

– Теж не знаю.

– А де найбільше коралів?

– Не знаю.

– Гм-гм, – буркнув торгівець коралями Піченик. – Шкода, що ти нічого не знаєш.

На околиці містечка Прогродів, там, де тягнулись дедалі убогіші хатки, аж поки зникали остаточно, і починався широкий і вибоїстий шлях на станцію, стояв шинок Подгожева, заклад із лихою славою, куди вчащали селяни, поденники, солдати, непутящі дівчата і безпутні парубки. Одного разу побачили, як туди заходять торгівець коралями Піченик із матросом Комровером. Їм подали міцний темно-червоний питний мед і солоний горошок.

– Пий, хлопче! Пий і їж, мій хлопче! – по-батьківському припрошував Нісен Піченик матроса. Той завзято пив та їв, бо, хоч і молодий, таки навчився чогось у гаванях, тож після меду йому подали поганеньке кисле вино, а після вина – дев’яностоградусну горілку. Поки матрос пив мед, то був такий мовчазний, що торгівець коралями боявся, що вже нічого не почує від нього про морські води, його знання просто вичерпалися. Але після вина малий Комровер розговорився з шинкарем Подгожевим, а коли принесли дев’яностоградусну, гучно виспівував, як справжній матрос, пісню за піснею.

– Ти теж із нашого любого містечка? – запитав шинкар.

– Звичайно, я син вашого містечка… тобто мого… нашого любого містечка, – відповів матрос, і то так, наче був не син заможного єврея Комровера, а простий сільський парубок. Кілька нероб і волоцюг підсіли до столу Нісена Піченика та матроса, і молодик, побачивши публіку, відчув, що його виповнює дивна гордість, і то гордість, про яку він думав, що її можуть мати тільки морські офіцери. Тож він заохотив своїх слухачів:

– Запитуйте, дітки, ну ж бо! Я відповім вам на все! Ось гляньте на цього любого дядька, ви ж добре знаєте його, це найкращий торгівець коралями на всю губернію, я вже багато розповів йому!

Нісен Піченик кивнув головою. Він незатишно почувався в тому незвичному товаристві, тож випив свій мед, а потім ще одну склянку. Мало-помалу всі підозрілі обличчя, що їх він завжди бачив лише крізь вічко своїх дверей, почали видаватися йому не менш людськими, ніж власне. Але обережність і недовіра так глибоко вкоренились у його серці, що він вийшов надвір і заховав торбинку зі срібними грошима в капелюсі, кинувши до кишені лише кілька монет. Задоволений своєю вигадкою і заспокійливим тиском на череп торбинки з грішми під капелюхом, знову повернувся за стіл.

І все-таки Піченик признався собі, що, власне, й сам не знає, чому і навіщо він сидить тут у шинку з матросом і лиховісним товариством. Хіба все своє життя він не жив розмірено й непомітно і хіба не розкривав нікому своєї потаємної любові до коралів та їхньої батьківщини – океану – аж до приїзду матроса і, власне, аж до цієї години? А потім ще й сталося щось таке, що страшенно перелякало Нісена Піченика. Він, що аж ніяк не мав звички мислити óбразами, раптом уявив собі, що його потаємна туга за морськими водами і всім, що на них і в них живе та відбувається, нараз виринула на поверхню його життя, як інколи якась дорога й рідкісна тварина, що звикла до рідних їй морських глибин, з невідомих причин випливає на поверхню. Мабуть, цей образ у голові торгівця коралями породили незвичний для нього питний мед і розповіді матроса, які запліднили його фантазію. Піченик злякався й дивувався собі, що йому прийшла в голову така безумна думка, ще більше, ніж фактові, що він виявився здатним сидіти в шинку за одним столом із непутящим товариством.