Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Посеред юрби прихильників короля високо над головами похитувалася сміховинна лялька, зшита з дрантя, зі строкатого, жалюгідного, сміховинного дрантя. Вона зображувала імператора Наполеона, імператора в мундирі, в якому французький народ знав і шанував його, імператора в сірому кітелі і з невеликим чорним капелюхом на голові.

На грудях тієї ляльки висів, почеплений на грубій мотузці, важкий білий картон, на якому великими, видними здалеку чорними літерами були написані перші рядки «Марсельєзи», пісні французів: «Allons, enfants de la patrie!», «Рушаймо, діти батьківщини!». Мізерна, виготовлена з благенької тканини голова імператора висіла на надто вже податливій ганчірці й жалюгідно похитувалась праворуч і ліворуч, падала то вперед, то назад; то був немов імператор з уже відтятою головою, хоча та голова ще висіла на ганебному клапті. Лялька, що зображувала імператора Наполеона, хиталась і погойдувалась поміж незліченних королівських корогв, поміж білих бурбонських корогв, і, хоча сама та лялька була глумом, з неї знову глумилися, сама була глузами, з неї знову глузували безліч разів.

Прихильники короля, побачивши малу Анжеліну, що й далі, навіть коли її підкинули, наче м’яч, угору, намагалася співати «Марсельєзу» здушеним горлом і серцем, що вже відчувало недалеку смерть, надумали кинути їй ще й ляльку, яка зображувала імператора Наполеона. Тож коли малу Анжеліну підкинули в повітря, а зрештою жбурнули на кам’яний берег Сени, сталося так, що жалюгідна лялька впала якраз на її пожбурене тіло. Проте Анжеліна тієї миті не помітила, що то лялька, глум з імператора, глум, пошитий зі злиденного ганчір’я. Тож вона бачила коло себе не ляльку, з якої глумилися, а справжнього імператора впритул коло свого розбитого тіла. І навіть прочитала виразно перші слова «Марсельєзи», пісні французів: «Allons, enfants de la patrie!..». Прочитавши перші слова великої пісні, вона й собі заспівала пісню, яку так часто чула і якої ніколи не могла наслухатись. Із піснею на вустах вона вмерла впритул до постаті імператора, імператора з клаптів і ганчір’я, а перед її очима, що згасали, видніли перший рядок «Марсельєзи» і невеликий чорний капелюх Наполеона, сміховинно зшитий і роздертий імператорський капелюх.

Коли процесія пройшла (це тривало вічність), Вокурка покульгав на той бік. Він знайшов Анжеліну на схилі берега. Кров повільно й невпинно текла з її вуст і зачервонила рінь.

Вокурка просидів коло Анжеліни цілу ніч. Він не наважувався дивитись на неї. Ненастанно гладив їй коси, вони ще шаруділи. Повз нього ревно бурхотіла Сена, а він заціпеніло, бездумно, задурманено прикипів очима до її швидкоплинних вод. Вони несли з собою відображене в них небо і всі його срібні зорі.

У містечку Прогродах жив колись торгівець коралями, що завдяки своїй чесності і доброму, надійному товарові був добре відомий в усій околиці. До нього ходили навіть селянки з далеких сіл, коли потребували прикрас для якоїсь особливої нагоди. Вони б легко могли знайти іншого торгівця коралями десь поблизу від свого села, але знали, що там можна придбати тільки повсякденну мішуру і дешеві блискітки. Саме тому вони інколи долали багато верст на маленьких гуркітливих возах, щоб добутися до Прогродів і зайти до славетного торгівця коралями Нісена Піченика.

Селянки звичайно приїздили в ті дні, коли відбувався ярмарок. У понеділок був конячий ярмарок, а в четвер – свинячий. Чоловіки оглядали і перевіряли худобу, а жінки гуртами, босоніж, із чобітьми через плече, в барвистих хустках, що яскріли навіть у тьмяні дні, заходили в дім Нісена Піченика. Тверді голі підошви приглушено й радісно тупотіли по дошках порожнистих дерев’яних тротуарів і по просторому холодному підворітті старого будинку, де жив торгівець. Зі склепінчастого підворіття жінки потрапляли на тихе подвір’я, де між нерівним камінням бруківки виднів м’який мох, а в теплі пори року пробивалося кілька травинок. Там назустріч селянкам приязно виступали кури Піченика, а попереду півні з гордими гребінцями, не менш червоними, ніж найчервоніші коралі.

Треба було тричі постукати в залізні двері, на яких висів залізний молоточок. Тоді Піченик відчиняв невелике вічко, прорізане в дверях, обдивлявся людей, які просилися зайти, відсував засув і пускав селянок. Жебракам, мандрівним кобзарям, циганам і тим, хто водив ведмедів-танцюристів, він подавав милостиню крізь вічко. Піченик мав бути дуже обережним, бо на всіх столах у його просторій кухні, а також у вітальні великими, маленькими і середніми купками лежали шляхетні коралі: або різноманітні, змішані між собою народи і раси коралів, або вже розсортовані відповідно до своїх рис і кольору. Таж людина не має десятьох очей у лобі, щоб приглядати за кожним жебраком, а Піченик знав, що бідність – нездоланна спокусниця, яка веде до гріха. Щоправда, інколи крали навіть заможні селянки, бо жінки легко улягають бажанню потай і з ризиком привласнити собі прикрасу, яку спокійно могли б купити. Та, як були покупці, крамар трохи примружував свої пильні очі, натомість завжди враховував кілька крадіжок у ціні, яку просив за свої товари.